Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Радикальна журналістика

Читайте также:
  1. Колин Типпинг – Радикальная любовь
  2. РАДИКАЛЬНАЯ ЖИЗНЬ
  3. РАДИКАЛЬНАЯ ПОЛИМЕРИЗАЦИЯ

Приблизно через півтора десятиліття після появи народовців, у середині 1870-х рр., із їхнього середовища народилася нова культурна й політична течія. Її представників стали називати радикалами, а напрямок, який вони представляли – радикальним.

Першим періодичним виданням, яке засвідчило появу українських радикалів був журнал «Друг». Часопис був заснований студентським москвофільським товариством «Академический кружок», яке існувало у Львівському університеті з 1870 року. Талановита молодь мріяла про видавничу діяльність. Спочатку було вирішено видавати окремими випусками «Бібліотеку повістей» (проект виявився складним для студентської молоді, оскільки писати самостійно, перекладати з іноземних мов великі епічні твори студентство не було налаштоване).

У березні 1874 року комітет «Бібліотеки повістей» ухвалив видавати двічі на місяць літературну газету розміром один др.. аркуш. 1 квітня 1874 року часопис «Друг» розпочав своє існування. Редакція кваліфікувала його як «письмо для белетристики і науки». Об’єм його збільшився до 1,5 аркуша, що наблизило його до журнального типу видань. Спочатку тираж складав 600 примірників, а з початку 1875 року – 2 тис.

Етапи розвитку журналу «Друг»:

І. від заснування до осені 1875 р. (до початку дискусій після першого листа М. Драгоманова),

ІІ. з осені 1875 і до кінця 1876 р., коли в «Друзі» саме відбувався процес ідейного зламу і зміцнювалися демократичні тенденції,

ІІІ. період 1877 р., коли «Друг» уже виходив як революційно-демократичний журнал.

В історії української журналістики «Друг» є найбільш динамічним еволюціонуючим виданням. Він двічі змінював своє обличчя. Розпочавшись у межах москвофільської журналістики, він під впливом нових членів редакційного комітету перейшов на позиції демократичного народовства. Далі «Друг» став першим часописом радикального напрямку. Межа між першим і другим періодом в історії журналу не є чіткою. До складу редакційного комітету входили Степан Лабаш, Ієронім Кордасевич, Омелян Калитовський, Михайло Вагилевич і Антон Дольницький. Підписував журнал до друку і визначився його відповідальним редактором І. Кордасевич (він один відповідав вимогам щодо віку за австрійськими законами – більшем 24 років).

«Друг» у цей час розвивався в руслі москвофільської журналістики. Мав переважно реферативний характер.

І. Франко дебютував в третьому числі журналу сонетом «Народна пісня».

Науковий відділ складався з двох частин: природничої й літературно-критичної. У першому відділі містилися матеріали створені студентами на основі німецьких першоджерел. Цей відділ як найменш важливий з часом зазнав скорочення.

У літературній критиці відзначалися три статті: «Общественная сторона развития новейшей літератури великорусской» А. Дольницького, «Николай Васильевич Гоголь» М. Павлика, «Новое направление украинскойлитератури» Гната Онишкевича. Гнат Онишкевич працював на той чс викладачем української мови в німецькій гімназії Львова. Він зажадав від редакції приховати своє авторство, і його праця вийшла під псевдонімом Галичанин. Головна думка Г. Онишкевича полягала в тому, що за українською літературою визнавалося місце простонародної: вона таким чином прирівнювалася до великоруської літератури.

Стаття відіграла позитивну роль уже тому, що викликала полеміку. М. Драгоманов не міг залишити без наслідків таку інтерпретацію своїх поглядів і написав першого листа до редакції «Друга», який потяг за собою ґрунтовне обговорення позиції журналу і зокрема написання ще двох листів М. Драгоманова. Під ними стояв традиційний його псевдонім українець. За ними слідувала еволюція часопису. (Лист Драгоманова був спрямований проти москвофілів, їх ідеологічних засад, а відтак і проти самого журналу «Друг».

Дискусія навколо першого листа М. Драгоманова свідчила про те, що автор підняв важливі, актуальні, а чомусь і болючі проблеми, які хвилювали русинську громаду.

Нові умови в редакційному комітеті журналу «Друг» склалися на початку навчального року. На загальних зборах «Академічного кружка» до правління обрали більше членів, прихильних до з’єднання з народовцями і їх ідеології.

Як твір перехідного періоду журналу слід розглядати повість І. Франка «Петрії і Довбущуки», що під псевдонімом «Джеджалик» друкувалася в журналі упродовж року. Твір був новаторським для української прози.

Друкувалися повість М.Вагилевича «Денис», а також «Очерки и образки изсовременной жизни» А. Дольницького під псевдонімом «На-потемки».

Лідери журналу виразно відчували потребу перенести акценти в діяльності журналу на іншу галузь творчості: публіцистику й літературну критику.

Першим кроком нового редакційного комітету стала публікація другого листа М. Драгоманова «Українщина чи рутенщина?» (Рутенщина – це не народна мова, а мова ієрейсько-чиновницької публіки, яка уявляється москвофільським журналістам справжнім галицьким народом. Рутенщина – це головна перешкода для національного відродження, яке можливе лише за умови служіння інтелігенції своєму народові в дусі сучасної цивілізації.).

Третій лист найбільш діалогічний, тобто такий, що відповідає на зауваження А. Дольницького. М. Драгоманов ще раз стверджував, що ні окремого галицького народу, ні окремої галицької мови немає в природі, що українська література, ще невелика, але вже існує, що критичне ставлення до дійсності – норма наукового мислення.

18 листопада 1876 року правління «Академічного кружка» затвердило такий склад редакційного комітету журналу: А. Павлиш (відповідальний редактор), І. Белей, І. Франко, М. Павлик. Тим часом між редакцією журналу і галицьким громадянством дедалі загострювалися суперечності.

Перший соціалістичний процес – процес над О. Терлецьким, Я. Ковачевим від 14 квітня 1876 року. На процесі як документи обвинувачення виступили листи Драгоманова, а його самого відтоді почали вважати за головного представника українського соціалізму.

Після трусу на квартирі М.Павлика, де мешкав якийсь Сергій Ястшембський, знайшли велике листування з М. Дркагомановим. Воно стало підставою для арешту М. Павлика 9 січня 1877 року. 21 березня М. Павлик вийшов на свободу. Члени редакційного колективу були налякані цими подіями і сприймали їх як загрозу для своєї майбутньої кар’єри. Журнал, автором якого був М. Драгоманов, опинився під загрозою.

Арешт М. Павлика 9 січня призвів до того, що І. Франко залишився на той час єдиним діючим членом редакційного комітету. Проте саме він і не дав загинути журналові. У 1877 році він продовжував виходити, але не регулярно. Вдалося видати лише 6 номерів, причому перейти на місячний інтервал і випустити одне число здвоєне (3-4). Кількість передплатників скорочувалася. Видавці зменшили тираж на початку року з 550 до 400 примірників.

І. Франко вперше залишився з журналом на руках, але він не розгубився і прийняв правильне рішення: заповнити його сторінки своїми творами. Як підрахував О. І. Дей, І. Франкові належить 80 із 110 сторінок шести чисел журналу.

З усіх документів, які опинилися в руках поліції після конфіскації їх у Михайла Котурницького, випливало, що в Галичині існує могутня таємна соціалістична польсько-українська організація з центром за кордоном. Нею керує М. Драгоманов з Женеви, вона має представництво в Києві, а мережу по всіх територіях, замешканих українцями. Поліція розпочала масові арешти й обшуки. 9 червня був проведений трус на помешканні І. Мандичевського, а потім і в редакції журналу «Друг».. 11 червня поліція заарештувала І. Франка й І. Мандичевського. 18 червня – М. Павлика, 8 липня – І. Белея.

«Друг» припинив своє існування внаслідок арештування редакції. На цьому закінчилася історія журналу «Друг».

На час слідства переважна більшість заарештованих були випущені на свободу, звільнили усіх поляків, окрім Єразма Кобилянського, він же Михайло Котурницький, він же Станіслав Барабаш. Випущені були й українці, окрім особливо небезпечних. М. Павлик отримав за вироком суду три місяці тюрми; І. Франко – шість тижнів. Відсидіти їх він мав після винесення вироку. Він вийшов на свободу 5 березня 1878 року, провівши в тюрмі Бригідки дев'ять місяців.

Стосунки І. Франка з його коханою Ольгою Рошкевич мусили припинитися на вимогу родини. Ольга не могла вийти заміж без батькового благословення. Втративши кохану І. Франко вирішив, що мусить присвятити себе лише боротьбі за свій народ і особисте життя підпорядкувати цій меті. Він вирішив одружитися не з кохання, а з ідейних мотивів, розумом, а не серцем, обравши собі за дружину українку (тобто, дівчину з України, а не Галичини). У 1886 році відбувся його шлюб з Ольгою Хоружинською. Через два роки по шлюбі І. Франко закохався в поштову маніпулянтку Целіну Зигмунтовську. З цього кохання постала його грандіозна «лірична драма» – книжка віршів «Зів'яле листя» (1896).

Вийшовши з тюрми 5 березня 1878 року, І. Франко застав у розпалі підготовку нового соціалістичного періодичного видання. Його перше число було майже складене М. Павликом. Коштами допоміг М. Драгоманов, виділивши для нового журналу Уваровську премію, яку отримав спільно з В. Антоновичем за двотомне видання «Исторические песни малорусского народа» (1874-1875). Журнал планувався як літературний і політичний місячник, мав бути часописом не газетного типу, як «Друг», а журнального, тобто його числа повинні складати цілу книжку. Це мав бути товстий журнал. Назва нового видання «Громадський друг», запропонована М. Драгомановим, мала вказувати на його зв'язок з попередником – студентським часописом «Друг» – і соціалістичними женевськими виданнями М. Драгоманова, які він саме тоді розпочав видавати під назвою «Громада». Перше число доповнили творами І. Франка і в середині березня віднесли до друкарні, умовивши надрукувати його в борг, бо гроші від М. Драгоманова на той час ще не надійшли.

Відповідальним редактором виступив М. Павлик 19 березня 1878 року в газеті «Слово» було розміщено «Запрошення до передплати» нового журналу. Видання друкувалося фонетикою, але не кулішівкою, а драгоманівкою, тобто правописом спеціально розробленим М. Драгомановим для своїх женевських видань.

На початку квітня перше (квітневе) число вийшло в світ тиражем 600 примірників. 14 квітня прокураторія його сконфіскувала, а через чотири дні крайовий суд затвердив конфіскат, заборонив поширення журналу і ухвалив знищити 174 примірників решти накладу (отже, 426 примірників розійшлися).

Тимчасом був підготовлений до друку другий (травневий) номер журналу. Він вийшов у світ 12 травня, але 17 травня був конфіскований прокураторією, а через три дні суд затвердив дії поліції. 21 травня поліція віддала під суд М. Павлика як редактора й автора і Антона Маньковського як директора польської друкарні, який погодився друкувати український часопис, за видання другого числа «Громадського друга». М. Павлика засуджено на шість місяців тюрми за оповідання «Ребенщукова Тетяна». Видання залишилося на руках самого І. Франка.

Видавці ухвалили видавати далі окремі збірки щоразу під новою назвою з періодичністю раз на два місяці. Першу таку збірку М. Павлик запропонував назвати «Дзвін: Галицько-українська збірка». Павлик був зайнятий судовими клопотами. Збірка вийшла на початку серпня 1878 року обсягом 7 др. аркушів тиражем 600 примірників як третє і четверте число «Громадського друга». Не подаючи її ні в поліцію, ні в прокуратуру видавці почали його поширювати. 27 серпня прокураторія сконфіскувала збірку. 3 вересня крайовий суд підтвердив конфіскацію.

Поки М. Павлик відбував ув’язнення, І. Франко підготував до видання нову збірку. Її назву – «Молот» – підказав М. Павлик. Це була алюзія на вірш І. Франка «Каменярі», щойно опублікований у «Дзвоні». Молот був каменярським інструментом, а каменярі виступали під пером поета алегоричними образами руйнівників старого і будівників нового світу. Збірка «Молот» вийшла на початку січня 1879 року як 5-7 числа «Громадського друга»: її обсяг склав 13.75 др. аркушів.

В історії журналістики часопис «Громадський друг» і збірники «Дзвін» і «Молот» вважаються цілком слушно одним виданням, книжки якого для маскування мали відмінні назви.

 

Журнал «Світ»

Невдовзі, незважаючи на переслідування лідерів, навколо І. Франка сформувався гурток, до якого належали Іван Белів, Володимир Косовський, Василь Білецький, Володимир Олеськів, Остап Терлецький. Працюючи над виданням «Дрібної бібліотеки» й створюючи її за успіхом, цей гурток ще наприкінці 1879 року виношував ідею видання журналу «Нова основа». Справа дійшла навіть до публікації програми часопису, але видання не відбулося через брак коштів і відсутність організатора.

І. Франко, який був визнаним лідером радикально налаштованої студентської громади, залишився в цей час зовсім без засобів до існування. У вересні він опинився в такому стані, що зголосився служити у війську, але за станом здоров’я був 7 листопада звільнений з військової служби. На початку 1880 року І. Франко підробляв у редакції газети «Діло», відмовившись перед тим від співробітництва у газеті Ю. Романчика «Батьківщина». Але В. Барвінський прийняв І. Франка тільки на репортерську працю з найнижчою оплатою 1/3 копійки за рядок. І. Франко не міг звести кінці з кінцями і вже в лютому прийняв запрошення свого однокласника по гімназії Кирила Геника приїхати до нього в село Березів-Нижній Коломийського повіту. Але в дорозі І. Франка заарештували і відпровадили до Коломиї. Після тримісячного «ув’язнення», суд 3 червня 1880 року звільнив його, виславши до місця його народження в с. Нагуєвичі. Лише 13 жовтня І. Франко знову потрапив до Львова.

У середині листопада були скликані збори радикально налаштованої студентської та гімназійної молоді, на яких ухвалили заснувати новий радикальний журнал під назвою «Світ». Відповідальність за нього перед цензурою брав на себе Іван Белів, якому на той час вже виповнилося 24 роки. «Світ» планувався як «ілюстрована літературно-політично-наукова часопись» з виходом раз на місяць, розміром у три друковані аркуші. Перше число журналу вийшло в світ 10 січня 1881 року. Друкувався часопис фонетичним правописом. «Світ» проіснував неповних два роки: від січня 1881 до вересня 1882 року. Його передплачувало 150 осіб і мав він тираж 300 примірників.

Аби залучити якомога ширше коло авторів до участі в журналі, збори ухвалили видавати його колективно, утворивши редакційну колегію: одна група осіб мала редагувати відділ біології, друга – суспільних наук і економіки, третя – антропології, четверта – художньої літератури. Але цей намір провалився. Довелося І. Белеєві як відповідальному редакторові та І. Франкові як редакторові белетристики узяти всю відповідальність по веденню журналу на себе. Їм цілком належить заслуга видання часопису.

15 квітня 1881 року після виходу четвертого числа журналу І. Франко знову виїхав в Нагуєвичі, де залишився до 1883 року.

«Світ» залишився під доглядом І. Релея. Але І. Франко з Нагуєвичів подавав до журналу такий величезний обсяг матеріалу, що за підрахунками О. Дея, «з 352 сторінок великого формату двадцять одного номера «Світу», виданих протягом січня 1881 – вересня 1882 років, понад 200 сторінок, тобто більше 2/3 займають твори одного І. Франка».

Літературна частина не домінувала в журналі, як то можна бачити в попередньому виданні, а зрівноважувалася публіцистичними й науковими матеріалами. Проте вона відзначалася соціалістичною домінантою в змісті. Характер белетристичного відділу визначала повість І. Франка «Борислав сміється», що відкривала кожне чергове число впродовж усього терміну видання журналу.

Крім Франкових творів, на сторінках журналу друкувалися сатиричні нариси Івана Релея під псевдонімом Роман Розмарин «В адін час», «Песиміст найтяжчого калібру», під псевдонімом Гнат Перевізник «Про послідній вибір посла до ради державної».

Виступав із прозою у «Світі» О. Кониський, публікуючи нариси «Листи з дороги» під псевдонімом Степан Шкода.

Поезія в журналі представлена ширше, ніж проза. Значну частину віршів подавав О. Кониський. Тут з’явилися вірші П. Гулака-Артемовського, Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша, В. Александрова, під псевдонімом Іван Перекотиполе дебютував Борис Грінченко.

Наступні два найважливіші напрямки роботи журналу складали публіцистика й наука. Більше тяжіли до наукових студій природничі статті, хоча таких було обмаль. Але головна увага журналу була спрямована на суспільні науки. Значимою можна вважати працю І. Франка «Мислі о еволюції в історії людськості.

Серед наукових студій гуманітарного спрямування важливе місце належало дослідженням з етнографії і статистики.

Окреме місце в журналі «Світ» займала літературна критика. У ній так само домінував І. Франко.

«Світ» відзначався новаторством оформлення. Кваліфікація «ілюстрованої часописі» не була марною, а відбивала особливості оформлення журналу. Кожне число відкривалося великим портретом якого-небудь письменника або вченого, а в кінці номера містилася стаття про нього.

Останнє число «Світу» вийшло у вересні 1882 року. Причини припинення журналу неодноразово висвітлювалися І. Франком, який сприйняв цю подію як катастрофу: «він упав не від урядових переслідувань, як його попередник «Громадський друг», а від байдужості авторів і читачів».

 

Журнали «Народ» і «Хлібороб»

Занепад «Світу», хоч і болісно вразив радикальну молодь, але не зупинив її жаги мати свій періодичний друкований орган. Гурток радикальної молоді, що вчилася у Львівському університеті, сам розпочав утілювати в життя ідею радикального видання під назвою «Товариш». 10 липня 1888 року вийшло в світ перше число журналу. Це була книжка на 116 сторінок. За відповідального редактора підписався С. Козловський, але фактичним його організатором виступив І. Франко. Він заснував новий тип журналу з домінантою наукової частини над літературною. З поезії тут було надруковано вірші М. Старицького «З України» (псевд. Гетьманець) та О. Маковея «На самоті». Сам І. Франко дав переклад «Із епіграм К. Гавличка-Боровського» та оповідання «Домашній промисел» і публіцистичну статтю «Наша публіка», яка була програмовою для журналу. Вона торкалася становища української преси в Галичині.

Перше число «Товариша» стало й останнім для нього.

Занепад «Товариша» викликав невдоволення іншого крила радикальної молоді, до якого належали В. Стефаник, Л. Мартович, С. Данилович та ін. і переконав їх в необхідності мати своє періодичне видання. 1 січня 1880 року розпочалася історія часопису «Народ». Журнал виходив два рази на місяць. Редагував його М. Павлик, допомагав йому І. Франко. Активну участь у ньому брав М. Драгоманов.

4 жовтня 1890 року у Львові з студентських і молодіжних радикальних гуртків була заснована Русько-українська радикальна партія. У двадцятому числі 1890 року була опублікована програма партії і оголошено «Народ» її органом.

За перший рік існування журнал зібрав 251 передплатника, значна кількість примірників розходилася через роздрібний продаж.

Другий з’їзд (1891) підтвердив за «Народом» офіційний статуоргану партії і ухвалив друкувати матеріали в ньому під такими рубриками:

«Політична крайова і загранична»;

«Справи суспільно-економічні»;

«Наука і штука»;

«Критика і бібліографія»;

«Полеміка і дописи»;

«Заяви і запити».

Журнал було кваліфіковано як «Орган Русько-української радикальної партії. Під редакцією М. Павлика».

У Росії журнал переслідувався, передплата його була заборонена. У 13-14 числі сам «Народ» повідомляв, що в травні заарештовано в Харкові кільканадцять осіб «за впроваджування, переховування й поширення наших видань».

З часом М. Павлик став непокоїтися щільною опікою над ним керівництва радикальної партії. У зв’язку з від’їздом І. Франка на докторські студії до Відня і мотивуючи дешевизною видання на провінції він переніс у листопаді 1892року видання журналу до Коломиї, де журнал видавався два роки.

У липні 1893 року група молодих представників радикальної партії: В. Будзиновський, Ю. Бачинський, М. Ганкевич, – направили М. Павликові «Ultimatum», висловивши до нього ряд вимог як до редактора журналу.

Тоді М. Павлик оголосив його своєю власністю і дав йому підзаголовок «Русько-українська радикальна часопись. Під редакцією М. Павлика». Такий статус журнал мав до кінця існування. Фактично він залишався органом радикальної партії.

Художні твори в цей час майже не друкувалися. «Народ» став одноманітним за змістом, переобтяженим статтями М. Драгоманова й М. Павлика.

У листопаді 1894 року видання повернулося до Львова. М. Павлик не збирався і в силу творчої одно лінійності вже не міг змінити характер видання. Воно все більше перетворювалося на орган не радикальної партії, а особисто М. Драгоманова.

Дванадцяте число «Народу» (1895) відкрилося розділом «Над труною М. Драгоманова». Після смерті М. Драгоманова журнал виявився приреченим. І. Франко вже мав своє видання «Житє і слово» і всі сили віддавав праці для нього. Невдовзі М. Павлик, залишившись на самоті, опублікував заяву: «Через смерть небіжчика М. Драгоманова, головної підпори моєї і «Народа», а також через мою недугу – я отсе мушу перестати видавати «Народ» (1895, №17). Так закінчилася історія цього журналу.

Супутником журналу «Народ» був часопис «Хлібороб», кваліфікований як «Письмо політичне, літературне і наукове для руських селян і міщан». Це видання так само називають і журналом і газетою, але з погляду сучасних стандартів «Хлібороб» перебуває ближче до газети. Перше його число вийшло у Львові 25 квітня 1891 року, але вже в грудні редакцію переведено до Коломиї. Спочатку редагував часопис І. Франко, далі М. Павлик, І. Гарасимович і С. Данилович. Періодичність виходу становила два рази на місяць. Журнал проіснував до сімнадцятого числа 1895 року і завмер разом з «Народом».

«Хлібороб» адресувався простолюду, мав залучати у партійні ряди нових членів з робітничого середовища. Творів художньої літератури в часописі опубліковано мало і лише трьох авторів: І. Франка «Як Русин товкся по тамтім світі», знову «Домашній промисел», «Історія кожуха. Сучасна казка», поема Лесі Українки «Роберт Брюс, король шотландський», сатиричне оповідання Л. Мартовича «Іван Рило. Не для слави – а для народа».

Прикметною особливістю матеріалів «Хлібороба» є їх моралізаторство, певна примітивність, розрахована на непідготовленого читача.

Прихід М. Павлика до редагування журналу потягнув у нього його улюблену анти попівську тематику, як-от у статтях М. Драгоманова «Церковне панство, а світські чоловіколюбці», М. Павлика «Побитє попа за проповідь протів народних віч». Це й були два автори, які писали на цю тему.

В основному часопис займався питаннями поточної політики, друкуючи практично в кожному числі різноманітні відозви, анонімні хронікальні повідомлення: «Про податки і їх реформу», «Збори партійні в Коломиї», «Відозва до народу», «Відозва до всіх товаришів радикалів і всіх руських селян Галичини і Буковини».

У 1891-1893 роках часопис мав спеціальну інформаційну рубрику «Дрібні вісті»; у 1894-1895 роках вона була перейменована й дістала назву «Вісті з краю і світа». З хронікальних матеріалів журналу можна було дізнатися про діяльність керівників партії.

Особливістю «Хлібороба» було те, що в ньому й справді був продуктивно використаний урок народовської «Батьківщини»: надавати багато місця для непрофесійних авторів з народу, які прагнули розповісти про свою долю, переважно про заподіяні їм кривди, поділитися своїми роздумами про становище українців на своїй батьківщині.

Журнали «Народ» і «Хлібороб» залишилися найбільш прикметними явищами радикальної журналістики періоду існування РУРП.

Журнали започаткували власне партійну українську журналістику, були першими виданнями, які декларували себе як органи політичних партій;

вели активну боротьбу за народні інтереси, показували реальний шлях боротьби з нуждою, політичним безправ’ям, широко висвітлювали соціалістичний рух в Галичині, Австрії й за кордоном.


Дата добавления: 2015-07-24; просмотров: 721 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Психология | Тема 1 Особенности протекания стрессовых реакций у детей | Тема 4. Программа оптимизация жизненных перспектив |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
УЧЕБНО-МЕТОДИЧЕСКАЯ КАРТА| Вступление

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.017 сек.)