Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Інтертекстуальність.

Одним із основних сучасних напрямків лінгвістичних досліджень є комплексний аналіз тексту на всіх рівнях його структурно-семантичної організації та функціонування. Саме цим зумовлена зацікавленість питанням інтертекстуальності. Інтертекстуальність – це прадавнє явище. Запозичення існувало завжди: ознаки цього феномену виявлено вже в Старому Завіті, а «чужі» слова досить широко застосовувалися в античній літературі та в епоху Відродження. Серед теоретиків, які стояли біля витоків методологічних засад дослідження інтертекстуальності, слід назвати Михайла Бахтіна, який у роботі «Проблема змісту, матеріалу й форми в словесній художній творчості» 1924 р. починає розглядати художній твір як «... місце перетину текстових площин, як діалог різного виду письма, – самого письменника, отримувача (або персонажа) і, нарешті, письма, створеного теперішнім або попереднім культурним контекстом» [бахтин, 63].

Термін «інтертекстуальність» належить Ю. Кристєвій та означає метод дослідження тексту як знакової системи, а також взаємодію різних кодів, дискурсів чи голосів, які переплітаються в тексті. У праці, присвяченій проблемам текстології, Ю. Крістєва зазначає: «Ми назвемо інтертекстуальністю ту текстуальну інтеракцію, яка відбувається всередині окремого тексту. Для пізнавального суб’єкта інтертекстуальність – це поняття, яке буде ознакою того способу, яким текст прочитує історію і вписується в неї» [, 443].

У 1968 році Р. Барт проголосив «death of the author» (смерть автора) і «birth of the reader» (народження читача). Вивчаючи інтертекстуальність із семіотичної точки зору, він запропонував канонічне тлумачення інтертексту. Кожний текст є інтертекстом, інші ж тексти присутні в ньому на різних рівнях у краще чи гірше розпізнаних формах: інтертекст — це «текст у тексті». Кожний текст є новим полотном, зітканим зі старих цитат. Уривки культурних кодів, формул, ритмічних структур — усі вони присутні в тексті, перемішані в ньому [, с. 78].

Ю. М. Лотман вважає, що «текст у тексті» є своєрідною «гіперриторичною побудовою», характерною для розповідних текстів. Основний текст виконує завдання опису або написання іншого тексту, що й складає зміст усього твору. Визначивши ситуацію «текст у тексті» як феномен використання «чужого» тексту, що має особливу риторичну побудову, у якій відмінність у закодованості різних частин тексту стає виявленим чинником авторської побудови й читацького сприйняття тексту, Ю. Лотман уводить поняття семіосфери як «синхронного семіотичного простору, що заповнює межі культури й зумовлює роботу окремих семіотичних структур, а також фактор їх появи» [].

Підсумовуючи, можна узагальнити існуючі підходи до визначення інтертекстуальності таким чином: 1) взаємодія великої кількості текстів один з одним у певному творі, який виступає щодо цих текстів як ціле стосовно частини [ Літературознавчий словник-довідник / [ред. кол. Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін.]. — К.: ВЦ «Академія», 1997. — 752 с., с. 317]; 2) смисл твору повністю або частково формується через посилання на інший текст, який можна знайти у творчості того ж автора, у суміжному дискурсі або в літературі попередніх років [ Смирнов И. П. Порождение интертекста: Опыт интертекстуального анализа с примерами из творчества Б. Л. Пастернака / И. П. Смирнов. — СПб: Образование, 1997.— 59 с., с. 12]; 3)сітка відношень, що встановлюються між створюваним текстом чи текстом, що сприймається, та іншими текстами; робота тексту, що поглинає й перетворює інші тексти [ Кораблева Н. В. Интертекстуальность літературного произведения:[учебное пособие]/ Н. В Кораблева. — Донецк: Кассиопея, 1999. — 28 с., с. 28]; 4) рекурсивний зв’язок із певними текстами (з тими, що вже створені), занурення тексту до континууму інших текстів (Н. А. Фатєєва, М. С. Павлов), а також прокурсивний зв’язок (К. Леві-Стросс, М. Бахтін) як зв’язок з тим, що ще буде створено, прогностичний вплив певного тексту на подальший розвиток текстеми, жанру, семіосфери, до якої належить текст [ Селіванова О. О. Лінгвістична енциклопедія/ О. О. Селіванова. — Полтава: Довкілля-К, 2010. – 844 с., с. 210]; 5) безперервний процес взаємодії текстів і світоглядів у загальному ланцюзі світової культури. Ця взаємодія реалізується в тексті у вигляді включень цитат, алюзій, ремінісценцій або навіть лексичних чи інших мовних вкраплень, що контрастують за стилем зтекстом, що вміщуєїх [ Арнольд И. В. Проблемы диалогизма, интертекстуальности и герменевтики в интерпретации художественного текста / И. В. Арнольд.— СПб.: Образование, 1995. — 59 с., с. 14]; 6) залежність тексту від попередніх слів, концептів, конотацій, кодів … і текстів. Кожен текст є інтертекстом, який свідомо чи несвідомо щось запозичуєз архіву попередньої культури [ Adolphe Haberer. Intertextuality in Theory and Practice [Електронний ресурс] / Haberer Adolphe. — Режим доступу: http://www.leidykla.eu/ fileadmin/Literatura/49- 5/str6.pdf. 16. Intertextuality in Faulkner / Ed. by Grasset M., Polk N. — Jackson, 1985. — 217 p. ].

Сучасна лінгвістика займається комплексним аналізом тексту. Саме цим зумовлена зацікавленість питанням інтертекстуальності. Інтертектуалність молоде явище лінгвістики, яке вивчає взаємозв’язок між текстами, інтерпретацію одного тексту іншим. Провідною категорією герменевтики як науки тлумачення текстів є інтертекстуальність. Вся пізнавальна і комунікативна діяльність людини пов'язана з інтерпретацією тих чи інших знаків, жестів, слів, творів літератури, музики, живопису тощо. У повсякденному житті ми постійно тлумачимо жести, слова, факти і події, які нас спіткають. Виходячи з цього, можна сказати, що інтертекстуальність текстів це своєрідна модель взаємозв`язку людини і світу. А значіть, інтертекстуальність можна розглядати не тільки як лінгвістичну категорію, а як і філософську.

Явище інтертекстуальності ще досконально не досліджене. Інтертекстуальність означає взаємодію текстів (або їх фрагментів) і являє собою спосіб, за допомогою якого «один текст актуалізує в своєму внутрішньому просторі інший»[Чернявська 2004]. Незважаючи на те, що за останні роки в Україні та за її межами з’явилося чимало праць, присвячених питанням інтертекстуальності й інтертексту, у яких ці явища розглядаються в різних своїх проявах, у дослідженні міжтекстових взаємодій не досягнуто повної узгодженості.

Перед тим, як розглянути інтертекстуальні зв’язки, треба звясувати поняття «прецедентний текст». Цей термін вперше в науковий обіг увів мовознавець Ю. М. Караулов, визначивши його як “текст, основними ознаками якого є особлива значущість для окремих особистостей і для значної кількості осіб, а також багаторазове звернення до нього в дискурсі цих особистостей”[ Караулов Ю. Н. Русский язык и языковая личность / Ю. Н. Караулов. – М.: Наука, 1987. – 261 с. с. 216].

Прецедентний текст – це відомий твір, актуалізований в інших текстах, повернення до якого кероване лінгвокогнітивними механізмами інтертектуальності. Джерелами прецедентних текстів є фольклорні твори, художня література, пісенні тексти, рекламні й політичні тексти, анекдоти тощо. Особливістю прецедентних текстів є те,що жоден попередній текст не наводиться в новому повністю. Його активізацію виражають прецедентними іменами, висловленнями, ситуаціями, які асоціюються з прецедентним текстом.

Існує велика кількість класифікацій інтертекстуальних зв’язків. Найбільш загальна класифікація належить французькому літературознавцеві Жерару Женету. Для позначення інтертекстуальних зв`язків пропонується п’ятичлена класифікація різних типів взаємодії текстів:

– інтертекстуальність як присутність в одному тексті двох або більше текстів (цитата, алюзія, плагіат і т.д.);

– паратекстуальність як відношення тексту до свого заголовка, післямови, епіграфа;

– метатекстуальність як коментар і часто критичне посилання на свій претекст;

– гіпертекстуальність як осміяння або пародіювання одним текстом іншого;

– архітекстуальність, що розуміється як жанровий зв’язок текстів

[ Женетт Ж. Фигуры. В 2-х томах. Том 1. – М.: Изд. Им. Сабашниковых. – 1998. – 472с., 205].

Інтертекстуальність – багатошаровий феномен. Вона може розвиватися, з одного боку, відповідно до літературних традицій, специфіки жанрів, з другого – на основі зв’язку ситуації і змісту.

Отже, в аспекті інтертекстуальності кожен новий текст розглядається, як якась реакція на вже існуючі тексти, а існуючі можуть використовуватися як елементи художньої структури нових текстів. Основними маркерами, тобто мовними способами реалізації, категорії інтертекстуальності в будь-якому тексті можуть служити цитати, алюзії, афоризми, іностильові вкраплення(Н.В. Корабльова).

Спочатку розглянемо таке явище, як цитація. Цитата – дослівний уривок з іншого твору, що наводиться усно або письмово для підтвердження або заперечення певної думки з дотриманням усіх особливостей чужого мовлення та з посиланням на джерело. На письмі цитата виділяється лапками [Літературознавчий словник-довідник. За ред. Гром’яка Р. Т., Коваліва Ю. І. – К.: Академія, 1997. – 752с., 735].

Ще одним видом прояву інтертекстуальності є алюзія. Лінгвісти ще не прийшли до єдиного висновку щодо визначення алюзії. Згідно з літературознавчим словником-довідником за редакцією Р.Т.Гром’яка та Ю.Коваліва алюзія (лат. аllusion – жарт, натяк) – художньо-стилістичний прийом, натяк, відсилання до певного літературного твору, сюжету, образу, а також історичної події з розрахунку на ерудицію читача, покликаного розгадати закодований зміст” [Літературознавчий словник-довідник. За ред. Гром’яка Р. Т., Коваліва Ю. І. – К.: Академія, 1997. – 752с., 30].

Одним із поширених видів прояву інтертекстуальності в тексті є афоризм. У перекладі з грецької мови „aphorismos” – короткий вислів; „це думка, виражена в гранично стиснутій і стилістично обробленій формі. Дуже часто афоризм являє собою повчальний висновок, що широко узагальнює зміст явищ” [Літературознавчий словник-довідник. За ред. Гром’яка Р. Т., Коваліва Ю. І. – К.: Академія, 1997. – 752с., 45].

Також способом прояву інтертекстуальності в тексті є іностильові вкраплення (стилістично пофарбовані слова), у лексичному значенні яких є конотації, що вказують на їхню приналежність до того або іншого стилю” [Фомичева Ж.Е. Иностилевые скопления как вид интертекстуальности. // Интертекстуальные связи в художественном тексте. – С.-Пб.: Образование, 1993. – С.82-91., 82].

Як бачимо, категорія інтертекстуальності може реалізуватися в художньому тексті в найрізноманітніших формах, найважливіші з яких і були розглянуті вище. Таким чином, конкретний зміст концепта „інтертекстуальність” істотно видозмінюється залежно від теоретичних і філософських висновків, якими керується у своїх дослідженнях кожний дослідник. Спільним для всіх є постулат, що будь-який текст є „реакцією” на попередні тексти [Біловус Л. І. Теорія інтертекстуальності: становлення та розвиток. – Тернопіль: Стародубець, – 2003. – 36с., 29].

З точки зору інтертекстуальності світ – це великий текст, у якому все колись уже було сказано, написано, вигадано, а нове можливе тільки за умови змішування певних частин цього тексту. Саме тому ми можемо сказати, що інтертекстуальність є складовою культури взагалі і її відображенням у мові, літературі та мистецтві.

Інтертекстуальні посилання в будь-якому виді тексту здатні до виконувати різні функції. Модель функцій інтертекстуальних зв’язків була запропонована Романом Якобсоном в 1960 році.

Експресивна функція інтертексту виявляється тією мірою, в якій автор тексту за допомогою інтертекстуальних посилань повідомляє про свої культурно-семіотичні орієнтири, а часто і про прагматичні установки: тексти й автори, на які здійснюються посилання, можуть бути престижними, модними, одіозними та ін.

Апелятивна функція інтертексту виявляється в тому, що відсилання до яких-небудь текстів у складі даного тексту можуть бути орієнтовані на зовсім конкретного адресата – того, хто може впізнати інтертекстуальне посилання, а в ідеалі й оцінити вибір конкретного посилання й адекватно зрозуміти інтенцію, яка прихована за нею.

Наступною функцією інтертексту є поетична, у багатьох випадках виступає як розважальна: процес упізнання інтертекстуальних посилань проходить як захоплююча гра, свого роду розгадування кросворду, складність якого може варіювати в дуже широких межах – від безпомилкового упізнання всім відомої цитати культового автора до професійних розвідок, спрямованих на виявлення таких інтертекстуальних відносин, про які автор тексту, можливо, навіть і не роздумував (у таких випадках говорять про неконтрольований підтекст, інтертекстуальність на рівні підсвідомого та ін.).

Інтертекст, безсумнівно, може виконувати референтивну функцію передачі інформації про зовнішній світ: це відбувається тому, що відсилання до іншого тексту потенційно активізує ту інформацію, що закладена у зовнішньому тексті (претексті).

Нарешті, інтертекст виконує і метатекстову функцію. Для читача, що впізнав деякий фрагмент тексту як посилання на інший текст (очевидно, що такого упізнання може і не відбутися), завжди існує альтернатива: або продовжувати читання, вважаючи, що цей фрагмент нічим не відрізняється від інших фрагментів цього тексту і є органічною частиною його структури, або – для більш глибокого розуміння його – звернутися до тексту-джерела. Для розуміння цього фрагменту необхідно фіксувати актуальний зв’язок із текстом-джерелом[Фомичева Ж.Е. Иностилевые скопления как вид интертекстуальности. // Интертекстуальные связи в художественном тексте. – С.-Пб.: Образование, 1993. – С.82-91.].

Існує думка, що інтертекстуальність – це не тільки явище лінгвістичне, а й культурне. С. Загер вважає, що культура взагалі з’ясовна лише в рамках інтертекстуальності. Існує три ступені розвитку культури: безписемна, культура з часів виникнення писемності і гіпертекстуальна культура. Кожен з цих ступенів позначений специфічним проявом принципу інтертекстуальності [Закомирная А.В. „Пародия в аспекте интертекстуальности”. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.prokredo.ru/]. Культура – результат пізнання людиною навколишнього світу й дійсності. Таким чином, інтертекстуальність – це спосіб творення людиною культурного поля, в якому в подальшому буде розвиватися суспільство.

 

 


Дата добавления: 2015-10-16; просмотров: 850 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Типи цитат. | Функції цитати. | ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА | ВИСНОВКИ | СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
ЧАСТИНА 1. ТЕОРИТИЧНІ ВІДОМОСТІ ПРО ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНІСТЬ ТА МОВОЗНАВЧИЙ ДИСКУРС| Мовознавчий дискурс.

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.008 сек.)