Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Оповідка перша. Кімон, полюбивши, з недоумка стає розумним і викрадає на

Читайте также:
  1. Беларуская літаратура першай трэці ХХ ст.
  2. ОПОВІДКА ВОСЬМА
  3. ОПОВІДКА ВОСЬМА
  4. ОПОВІДКА ВОСЬМА
  5. ОПОВІДКА ВОСЬМА
  6. ОПОВІДКА ВОСЬМА
  7. ОПОВІДКА ВОСЬМА

Кімон, полюбивши, з недоумка стає розумним і викрадає на

морі свою кохану Іфігенію; його ув 'язнюють на острові

Родосі; звільнений Лісімахом, він разом з ним викрадає під час

весілля Іфігенію й Кассандру; вони тікають із дівчатами на

Крит, одружуються з ними і за деякий час повертаються

кожний до свого дому

Багато є в мене, люб'язні мої дами, цікавих історій, які б годилися для початку сьогоднішнього веселого дня, та найбільше припала мені до душі одна, бо вона не тільки щасливо кінчається, як того вимагає наша умова, а й показує незаперечно, які святі, могутні й добродайні сили кохання, що його деякі невігласи насмілюються несправедливо ганити і гудити. Се вам повинно бути дуже приємно, бо, якщо я не помиляюсь, усі ви тут, здається, закохані.

Так от, як читали ми в стародавніх літописах кіпрійських, жив колись на острові Кіпрі один родовитий чоловік на ймення Арістіпп, що благами жизняними усіх своїх земляків перевершував і міг би вважати себе цілком щасливим, якби доля не скривдила буланого в одному. Річ у тім, що той Арістіпп мав кількох синів, а серед них один був більший на зріст і кращий на вроду за всіх інших, зате вдався якимось недоумкуватим. Звали його по-справжньому Галезо, та що ні вчителеве старання, ні батькова ласкава й грізна наука, ні якісь інші заходи не могли втовкмачити йому в голову ні грамоти, ні доброго звичаю, і ріс той хлопець не як людська дитина, а наче яка тварюка (говорив, і то немов бекав), то всі його дражнили Кімоном, сказати б по-нашому Бараном. Тяжко журився батько тим сином-недолюдком, і, втративши всяку надію, він послав його на село - нехай там живе собі з наймитами, ніж тут бути сіллю в оці. А Кімонові воно ще й краще - грубі сільські звичаї більше припадали йому до смаку, аніж городянські.

От живе він отак у селі, робить дещо по хазяйству; одного дня, так як у пізні обіди, ішов він з ґирлиґою за плечима з одного хутора до другого та й зайшов у гай - гарний такий, густий і зелений (а діло було в травні місяці). Мабуть, щаслива доля привела його на поляну, оточену високими деревами; на тій поляні, коло прохолодної дзюркотливої криниці, спала на зеленій траві дівчина-красуня; легке прозорчасте [296] одіння майже не ховало її тендітного тіла, тільки од пояса до ніг вкривав її тоненький білий покров; по боках у неї лежали дві жінки, а трохи подаль - якийсь чоловік; то були, певне, її слуги.

Як зуздрів її Кімон, то здалось йому, неначе отеє вперше він жіночу подобу побачив; сперся на свою ґирлиґу і, ні слова не мовлячи, пильно почав на неї дивитися з превеликим зачудуванням. В його лемехуватій душі, що противилася доти всім виховавчим зусиллям, щось немов ворухнулось, а в тупій голові прокинулась незвична думка - що се, мабуть, най-вродливіша істота, яку будь-коли вбачав смертний. Почав Кімон усі її принади поодинці перебирати: волосся, що золотим йому видавалось, чоло, ніс і губи, шию й плечі, а надто приваблювали його перса, ще не зовсім викруглені. Ставши зненацька з хлібороба красолюбом, він хтозна-як бажав заглянути їй у вічі, склеплені глибоким сном, і кілька раз поривався вже був розбудити її, щоб ті очі побачити. Та що ся дівчина здавалась йому без міри кращою за всіх, що він досі бачив, він думав, чи то часом не богиня яка; тямив уже трохи, що небесні створіння більше мають право на шану, ніж земні, то й здержався, ждав, поки сама прокинеться. Хоч і довгим йому здався той час, проте він не рушав із місця, охоплений незнаною досі розкішшю.

Через якусь годину дівчина (її звали Іфігенія) прокинулась раніше за свою челядь; підвівши голову й розплющивши очі, вона здивувалась, побачивши Кімона, що стояв перед нею, спершись на ґирлиґу.

- Кімоне, - спитала вона його, - чого ти шукаєш у сьому гаю в таку пору?

Кімона, бачите, всі знали в тій околиці, бо був із себе такий хороший, а дурний, та ще через те, що батько його був таким великим і багатим паном.

Юнак не сказав їй у відповідь ні слова; як побачив, що вона розплющила очі, почав пильно-пильно у них зазирати; йому здавалось, що погляд тих очей наповнює його душу якоюсь невимовне солодкою млостю. Постерігши те його пильне придивляння, Іфігенія почала побоюватись, щоб неотеса не вчинив їй чогось лихого; тим-то вона розбудила хутенько свою челядь, устала й сказала йому:

- Ну, Кімоне, бувай здоров!

- Я хочу з тобою! - одказав Кімон.

Хоч же дівчина й не хотіла, щоб сей непевний хлопець ішов із нею, та ніяк не могла од нього одпекатись, і він таки [297] провів її до самого дому, а потім пішов до батька і сказав, що годі вже, не хоче він більше на селі жити.

Батькові і всій рідні було се не вельми до мислі, та вони дозволили йому лишитись у городі: цікаво їм стало, звідки в нього зайшла та зміна. А Кімон, що його нечутливе досі на всяку науку серце вразила врода Іфігенії Амуровою стрілою, почав розумнішати од думки до думки, дивуючи тим батька, родичів і всіх знайомих. Спочатку він попрохав у батька дати йому такі самі одіння й окраси, як у інших братів, на що той згодився з радістю. Потім заприязнився з добре вихованими юнаками і переймав од них манери й поводження, притаманні людям благородним і надто закоханим, за короткий час, усім навдивовижу, не тільки грамоти навчився, ба й на філософії почав незгірше розумітися. Далі, все через ту любов до Іфігенії, не тільки одмінив свій грубий простацький голос на приємний і делікатний, а й сам став добрим співаком та музикою, незрівнянним вершником і досвідченим знавцем військової справи, як сухопутної, так і морської. Не буду тут широко про всі його доблесті розводитись, скажу тільки, що не минуло й чотирьох літ із дня першого закохання, як він перевершив усіх кіпрійських юнаків шляхетними звичаями та лицарськими достоїнствами своїми.

Що ж, любі мої дами, можна сказати про сю дивну зміну? Треба гадати, безперечно, що в благородній Кімоновій душі крились багатющі дари небес, та заздрісна фортуна тримала їх у міцних заковах десь на самому споді серця, і лиш Амур, сильніший за фортуну, розбив і розірвав ті ланцюги, розбудив приспаного духа, підняв його могутністю своєю з непроглядного мороку до ясного світла, показавши тим навіч, з якого занепаду може видвигнути він підвладну йому душу, до яких світлосяйних вершин її піднести.

Дарма, що Кімон, люблячи Іфігенію, перебирав інколи, звичаєм закоханих юнаків, через край, та батько не боронив йому того нічого, а, навпаки, ще дужче підохочував - ба-чив-бо, що завдяки тій любові син його стався з барана людиною. Юнак же (він зовсім одцурався свого справдешнього ім'я - Галезо, бо пам'ятав, що Іфігенія назвала його тоді Кімоном), бажаючи любов свою гідним чином увінчати, кілька разів сватався до дівчини, та батько її Кіпсей одказував, що Іфігенія вже заручена за Пасімунда, молодого родоського шляхтича.

Як надійшов час, умовлений для шлюбу, наречений послав людей по Іфігенію. Тоді Кімон сказав собі подумки: [298]

«Нині настала пора, о Іфігеніє, показати тобі, як я тебе люблю. Завдяки тобі я став людиною; коли ж ти будеш моєю, то воістину зрівняюся з богами. Або тебе здобути, або живим не бути!» Порадившися потаємне з деякими своїми благородними приятелями-юнаками, він спорядив нишком корабля до морського бою і вийшов у море, щоб перестріти судно, на якому мала плисти Іфігенія до свого нареченого на Родос.

Тим часом Кіпсей, прийнявши з великою почестю посланців Пасімундових, уручив їм дочку свою; вони ж сіли на корабель і почали верстати путь до Родосу. Кімон давно вже чигав на них; перестрівши їх другого дня в морі, він зично загукав до них із чардака свого корабля:

- Спиніться і спустіть вітрила, а ні, то поб'ю вас усіх і потоплю!

Його супротивники* добули зброю і налаштувались до оборони; тоді Кімон, зачепивши залізним гаком родоського корабля за корму, притягнув його силою до прови свого судна і перестрибнув туди сміливо, мов лев, не дивлячись, чи хто за ним іде, і не рахуючи ворогів своїх. Підострожений любов'ю, він увігнався з кинджалом у руці в саму гущу ворожу і різав їх, кого попадя, мов тих овець. Побачивши сеє, родосці кинули зброю додолу і заблагали в один голос пардону. На те Кімон сказав їм:

- Панове молодці, не жадоба грабіжницька й не ворожнеча до вас погнали мене з Кіпру сюди й примусили оруж-ною рукою на вас напасти. Той найдорожчий для мене скарб, що мене на сей учинок подвигнув, могли б ви легко уступити мені без бою: знайте, що се Іфігенія, котру я люблю, як душу; із тої ж то любові мусив я її збройне і силоміць од вас одбивати, бо миром і злагодою не міг її од батька домогтися. Я хочу стати їй тим, ким мав бути Пасімунд; оддайте її мені і рушайте собі з богом!

Родосці не так із доброї волі, як із принуки оддали Кімо-нові плачущу Іфігенію. Побачивши її сльози, він сказав:

- Найясніша панно, не журися: я твій Кімон, що вірною любов'ю своєю більшого на тебе здобув права, аніж той Пасімунд, з яким ти була заручена.

- Посадивши її до себе на корабель і не взявши нічого з родоського майна, Кімон повернувся до своїх товаришів, а тих пустив із богом. Щасливий без міри од такої дорогої здобичі, Кімон намагався так-сяк утішити свою тужливу бранку, а потім, порадившись із товаришами, вирішив до Кіпру поки що не вертатися, а плисти на Крит, де їм усім, а особливо [299] самому Кімонові з Іфігенією, було б жити безпечніше - чимало там було в нього родичів і друзів, і нових і давніх.

Та непостійна фортуна, що з ласки своєї щойно дарувала Кімонові кохану, обернула зненацька невимовні радощі юнакові в гіркий і тяжкий смуток. Не минуло ще й чотирьох годин, відколи Кімон розпрощався з родосцями, коли настала ніч, од якої він чекав небувалих іще в його житті розкошів, а з ніччю схопилась раптом страшенна хуртовина й негода, покривши небо хмарами і збуривши море розгука-ними вітрами. Ніхто не знав, що діяти, невідомо, куди пливе корабель, - незмога була мореплавцям будь-що на ньому робити; всі ледве на ногах трималися. Як тим журився Кімон, нема що й казати: йому здавалось, що боги для того лише здійснили його мрію, щоб дати відчути йому гіркоту смерті, про яку раніше він мало турбувався. Журилось і все його товариство, а найпаче Іфігенія: бідна дівчина голосом голосила і тремтіла од кожного погойду хвилі, проклинаючи ту нещасну любов Кімонову та його зухвальство. Тим і буря на морі схопилась, казала вона, що боги не захотіли, щоб Кімон, запрагнувши її проти їхньої волі, міг гордовите бажання своє вдовольнити: судилось йому безславно загинути, побачивши попереду її смерть.

Отак плакала вона й лементувала, а вітер тим часом усе дужчав і дужчав; мореплавці, не знаючи, куди пливуть, пригналися близько до острова Родосу; не розібравши, яка то земля, вони притьмом хотіли висісти на берег, щоб порятуватися. Доля сприяла тому заміру, привівши їх до невеличкої затоки, куди незадовго перед тим причалили їхні недавні супротивники - родосці. Як уже світ свінув і небо трохи прояснилося, тоді тільки помітили кіпріоти судно, яке вони зачепили були напередодні, так од них завдальшки, як із дука дострелити. Кімон тим невимовно стривожився, боячися злої пригоди, яка таки спіткала його потім, і просив своє товариство докласти всіх зусиль, щоб кудись ізвідтіля вибратись - байдуже куди занесе їх доля, бо гірше ніде не буде. Та даремне силкувалися вони од острова одгребтися: суп-рутній вітер не давав їм вийти з затоки в море, а, навпаки, прибив їх, хоч-не-хоч, до берега.

Як же вони пристали, побачили їх ті родосці, що вже зійшли з свого судна; кілька моряків побігли миттю до сусіднього села, куди вже перед тим пішли були Пасімундові посланці, і сказали їм, що Кімона з Іфігенією прибило, як і їх [300] самих, бурею до берега. Почувши сеє, вони вельми зраділи й поспішили з множеством люду на узбережжя. Кімон збирався саме, зійшовши з корабля, сховатися з своїми десь у поблизькому лісі, та його схопили враз з Іфігенією і всіма товаришами й повели в те село. Через деякий час прибув туди з міста Лісімах, що був того року верховним правителем на Родосі, з великим озброєним загоном і одвів Кімона з товаришами до в'язниці - того вимагав сенат на скаргу Пасі-мунда, що вже про все дізнався.

Отак бідний закоханець Кімон утратив щойно здобуту Іфігенію, не взявши з неї нічого, крім хіба якого вкраденого поцілунку. Родовиті родоські панії привітали з честю нещасну дівчину і втішали її в журбі, спричиненій її полоном та морською бурею; у них вона й перебувала аж до самого дня весілля. Кімона і його ©пільників даровано животом за те, що пустили напередодні молодих родосців із душами; хоч Пасімунд і домагався для них смертної кари, їх засуджено на довічне ув'язнення. Гірко в тій неволі сумуючи, жодної не мали вже вони надії на рятунок. Пасімунд спішив справити якнайшвидше весілля, та доля тим часом, ніби покаявшись, що так несподівано скривдила Кімона, нову умислила річ на його благо.

У Пасімунда був брат, молодший за нього віком та рівний йому своєю гідністю, на ймення Ормізд, який давно вже сватався був до одної тамтешньої вродливої й родовитої панянки Кассандри, що в неї був закоханий без міри також Лісімах, тільки справа та з різних причин одкладалася. Тепер же, бачивши Пасімунд, що доведеться йому справляти пишне й розкішне весілля, надумав згуляти за одним заходом і братове; тож, порозумівшися остаточно з Кассандриними батьками, він домігся од них згоди на одночасний шлюб Ормізда з Кассандрою. Як дізнався про те Лісімах, то вельми засмутився, бо досі ще сподівався, що Орміздові, може, одмовлять, і тоді кохана його буде. Як чоловік мудрий, він не виявив тієї досади, а розкидав думкою, як би тому лихові зарадити, і вирішив нарешті, що немає іншого виходу, як тільки викрасти Кассандру. Се, здавалось би, легко було в його становищі учинити, та волів Лісімах гідності своєї не плямувати. По довгій боротьбі душевній любов, одначе, взяла гору над честю, і зважився він будь-що-будь свою кохану викрасти. Думаючи про те, де б йому на те діло знайти спільників і як до нього приступити, він згадав раптом про Кімона, що сидів у в'язниці з товаришами своїми: ліпшого й [301] вірнішого помічника годі було ще десь шукати. Тим наступної ночі він викликав Кімона потаймиру до себе і таким словом до нього обізвався:

- Кімоне! Боги, як відомо, щедро дають із ласки своєї всілякі блага смертним, та вони ж премудро випробовують доблесті їхні: хто перед ними проявить мужність і витривалість у всякій знегоді, того вони передусім яко гідного найвищими нагородами одзначають. Зараз вони жадають і од тебе певніших доказів гідності твоєї, ніж тих, що мали од тебе досі. Знаю я, що вони перетворили тебе, сина багатого й славного вітця, з недолюдка в справжню людину, вселивши в твоє серце бентежну жагу любовну; нині гіркою долею і тяжкою неволею хочуть вони посвідчити, чи не змаліла твоя мужність проти того часу, коли ти радів недовго, заволодівши дорогою здобиччю. Якщо вона й справді не змаліла, то безсмертні гадають обрадувати тебе найвищим благом, якого ти не зазнавав іще ніколи; зараз я все тобі з'ясую, щоб твого духа пригніченого знову вгору підняти. Пасімунд, радіючи твоєму лихові і жадаючи твоєї смерті, хоче якнайшвидше одружитись із твоєю Іфігенією, щоб самому втішитись тією здобиччю, що лукава доля попустила була тобі на хвильку і зразу ж одняла. Що се тебе засмучує, якщо ти її справді щиро любиш, знаю я по собі, бо рівночасно брат Пасімундів, Ор-мізд, збирається й мені таку саму наругу вчинити, взявши собі за дружину мою кохану дівчину Кассандру. Щоб тому лихові запобігти й не датися кривдивій долі на поталу, одно нам зостається - душі мужністю покріпити, а руки мечами озброїти та й умкнути наших коханих (мені вперше, а тобі вже вдруге). Якщо дорога тобі твоя - не кажу свобода, бо без милої і воля не мила, а вона, твоя кохана, то пристань до мене, і боги оддадуть її тобі в руки.

Аж світ піднявся вгору Кімонові, як почув він сі слова; не довго думаючи, він так одказав Лісімахові;

- Лісімаху! Не знайдеш ти для сієї справи собі товариша над мене мужнішого й вірнішого, якщо справді матиму я таку нагороду. Скажи мені, що маю робити, і побачиш сам, на які чудеса я здатен.

Тоді Лісімах сказав:

- Позавтрьому ваші молоді вперше вступлять у дім до своїх наречених; ми також підемо туди надвечір - ти з твоїми товаришами, а я з моїми вірниками, узявши з собою зброю; заберемо з весілля наших дівчат та й майнемо з ними на корабель (він уже стоїть у мене напоготові), а хто нам опір здумає стати - повбиваємо, та й уже! [302]

Сей замір дуже сподобався Кімонові, і він спокійно сидів у темниці до призначеного терміну. Коли настав день весілля, в домі двох братів почався гучний та бучний бенкет - скрізь було повно радощів і співу. Тим часом Лісімах усе для свого замаху добре підготував; як настав слушний час, він розділив своїх і Кімонових людей, що сховали зброю під одежею, на три загони і, завзятими словами їх до справи підохотивши, послав нишком один загін до пристані, щоб ніхто не перешкодив їм у потрібний мент зійти на корабель, а сам з двома загонами подався до Пасімундового дому; тут поставив одних коло дверей, щоб їх ніхто не замкнув ізсередини та не заважав виходити, а з другими - пішов по сходах до бенкетної світлиці, і з ним Кімон.

Уступивши в світлицю, де вже сиділи за обідом обидві молоді з подругами своїми та гостями весільними, Кімон і Лісімах поперекидали столи, схопили кожен свою кохану і передали їх своїм товаришам, щоб вели мерщій до корабля. Молоді плакали й лементували, гості та челядь домашня кричали й собі, у всьому домі зчинився неймовірний зик і галас, а Кімон, Лісімах та супутники їхні пішли до сходів з голими мечами без жодного спротиву, бо всі перед ними розступалися. Уже як спускалися, став проти них Пасімунд - він вибіг на ґвалт з величезною палицею в руці, та Кімон кресонув його мечем по голові і трупом уклав на' місці. На допомогу братові кинувся був нещасний Ормізд, та Кімон повалив його другим ударом, хто ж іще до них поривався, тих одбили, поранивши, його завзяті товариші. Покинувши дім, повний крові і крику, плачу і жалоби, вони рушили безперешкодно всі гуртом із здобиччю своєю до корабля; посадили на нього жінок, самі посідали та й одчалили веселенько од берега - спізнилися люди, що прибігли збройне до пристані дати їм відсіч.

Як припливли вони до Криту, численні родичі й друзі радо зустріли там Кімона й Лісімаха; вони ж одружилися з коханими своїми і, одгулявши голосне весілля, тішились до своєї любості тією дорогою здобиччю. На Кіпрі й Родосі тим часом постали з того приводу великі свари і чвари, і точились вони досить довгий час, аж поки родичі й друзі з того і з того боку не залагодили справи. Пробувши кілька років у вигнанні, Кімон з Іфігенією повернувся щасливо на Кіпр, а Лісімах із Кассандрою до себе на Родос, і довго ще жили кожен у себе з жінкою своєю любо та мило. [303]

 

 


Дата добавления: 2015-08-03; просмотров: 57 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ | ОПОВІДКА ПЕРША | ОПОВІДКА ДРУГА | ОПОВІДКА ТРЕТЯ | ОПОВІДКА ЧЕТВЕРТА | ОПОВІДКА П'ЯТА | ОПОВІДКА ШОСТА | ОПОВІДКА СЬОМА | ОПОВІДКА ВОСЬМА | ОПОВІДКА ДЕВ'ЯТА |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
ОПОВІДКА ДЕСЯТА| ОПОВІДКА ДРУГА

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.01 сек.)