Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Вася в болівудському кіні

Чого в болівудському, спитаєте ви. А я вас спитаю, чи пам'ятаєте ви Васю з попередніх серій. Того самого Васю, що розмочував лаковий унітаз у шкільному умивальнику і бив мені морд у? Ну от. Вам насрати. А такі речі, між іншим, так просто не забуваються. І нормальний, болівудський глядач, на відміну від голлівудського, хоче бачити не тільки те, що в героїв нарешті все стало класно і, хоч кіно про них закінчилося, але вони десь там далі живуть собі довго і жирно. Болівудський глядач хоче достеменно побачити, як саме жирно живуть ті герої, які народилися в них діти і що за історії кохання сталися у тих їхніх дітей... Звідси й хронометраж добротного індійського кіна, і довжина індійських кліпів — відео-пісня коротше десяти хвилин — моветон.

Мене, як типового болівудеького глядача, до пенсії гризтиме совість за те, що не пішла в Бомбеї до кінотеатру, не поїла там індійського попкорну, не послівпереживала, зітхаючи разом з пухкенькими, сексуальними індуеочка-ми екранним любовним колізіям, не почула, як їхні мачо-мени безпардонно регочуть з кривлянь негативних героїв. А що вже казати про реальні, життєві історії друзів чи ворогів, котрі я не встигаю подивишся? Жах і калавур. Добре, що інколи життя до нас буває милостивим і виносить на поверхню свого моря пінопластові фігурки тих, кого ти давно уже був поскладав на дні ганебного минулого.

Отже, йдемо ми якось із Васею (в сенсі, з Василісою, дівчинкою) після одної німецької фотосесії дивитися

квартиру на Подолі, кандидатку на зняття. Квартира з канарейками й готовим до обвалу балконом, з трамваєм під вікнами і — як мріялося її хазяїну пердуну-каге-бешнику-в-рейтузах—сімома додатковими баксами за кожного, хто лишиться у нас переночувати. Жирний варіант. Про такі деталі ми з Васею, мушу нас хоч якось виправдати, тоді ще не знали. І взагалі, що можуть важити деталі, якщо квартира — на Подопії

От тільки зараз буде геть інша історія. Телефонний дзвінок застає нас на безлюдному в цей час, а тому цілком стерпному Андріївському узвозі.

— Альо. Прівєт. Впізнаєш? — говір суржиковий, новітня суміш районного київського гопніка з західноукраїнським рагулем.

— Нє-а, — ліниво відповідаю я.

— Як так? А ти згадуй! — рогуль у телефоні починає нахабніти. Аж заінтригував навіть.

— Ні, ви знаєте, ніхто знайомий не пригадується. Що ви хотіли? — Дистанціюватися найкраще звертанням на «ви».

— А ти згадай школу... Діскатєку... Як ти сиділа біля школи на лавочці і ламала сірнички.

— Що?! — (Псих відгонив сюрреалізмом.)

— Це такий Вася Швонько, якщо пам’ятаєш... — у його голосі закипала лють.

— А-а-а-а, Швонько! Привіт!!! — я щиро втішилася, бо справді згадала цього мого кавалера, з котрим ходила, коли мала 13 років, але ж нічого нижче поясу, а вище — будь ласка, і котрий, як він через день повторював, міг уже мене трахнути де і коли завгодно, але ж він сам цього не хотів, бо якби хотів... ну і так далі, по колу.

У Васі була достойна найглибших респектів кручена ^мама: маючи морочливого синочка і алкоголічно-хамо- ґЧ\ витого селюка-бюрократа чоловіка (він ще й частенько бив Я, але ж терпіла — гуцульський кодекс честі), вона утримувала на собі всю родину, заробляючи гроші в Німеччині, куди пробиралася в багажниках у відчайдушних німців, що брали на себе ризик такого транспортування нелегальної мігрантки — Тх же не перевіряли... Хух, видихаю. Сила сугестії в тьоті Тані була ще та. Маючи безліч інших талантів, вона могла ще й воскрешати з мертвих. Якось її синок Вася був приревнував мене до «львівських бариг» — пацанів на іномарці, що, чесно кажучи, навіть тоді видалися мені стрьомними, бо тхнули аж дужчим за львівський провінціалізмом, але копи ти живеш у Ярємчі (8 тисяч населення, включаючи т. зв. кольорові села), будь-який аутсайдер здається тобі сповненим таємниць і можливостей опівнічним ковбоєм. З одним із тих двох, з Романом, я навіть не цілувалася. Надто сильно він схожий був на сіру жабу. А я чорнявчиків завжди любила. Чорнявчик же, Тарас чи Андрій, чи щось таке, запав тоді на мою подругу, гуцульську подобу ляльки барбі. Надяїї звали, як і ще чотирьох моїх Інших подруг. Очевидно, ця білява довгонога Надя видавалася йому милішою й доступнішою за мене — миршаву й заумну. Та Надя не дала. І я не дала — але в щоку того цілого Романа чмокнула, зібравши все людинолюбство в жменю. Звідки в мене ця самаритянська слабкість до занедбаних і жалісних?

Вася вважав себе першим хлопцем на селі. Перепрошую, в нашому місті. Він роз'їжджав на маминій «ладі» і їв на обід кури — так називалися смажені в майонезі курячі стегенця у ті нескрутні часи. Вася передивився багато кілометрів фільмів по ай-сі-ті-ві, і на чиєсь питання — куди це ви з Карпою їдете у твоєї мами «жигулях» — він, підіймаючи дві зрощені брови, підкреслено-недбало кидав:

— Вечеряй.

Так в Яремчі ніхто не казав. Казали «побухати». Казали «та йду трохи посижу в «Турист». Чи в «Каре». Чи в «Кока-Колу». Чи в «Соса-Солу» —■так оті казали, котрі, типу, приколистм, ага.Тьолки в барі замовляли собі пиво і шоколадку — пиво індивідуальне, шоколадку на всіх. Коли в тьолок бували гроші чи щедрі пацани під боком, вони йшли на кури. Можна з картоплею-фрі і з дофігіщею польського кетчупу, котрий ще й досі яремчанські ґаздині інакше, як КЕПЧУК, не називають. Не повертається інакше їм гуцульський язик.

Ще, ясне діло, ходили всі на шашлики. Або, якщо не було замаринованого м'яса, а були самі пише сосиски, нарізане копчене сало (кандидати до смаження) чи варені яйця, не доведи Боже, люди в Яремчі ходили на природу.

Але вечеряти... Це було щось з іншого світу. Зі світу столичних вогнів принаймні Івано-Франківська. Бо навіть на каву найкрутіші пацани своїх дівчьонок далі за Надвірну не завозили. Ні, вечеряти хтось міг або вдома з мамою, або дивитися, як це робиться в кіно. Саме таким, кіношним голосом, як йому здавалося, говорив тоді Вася. Голосом приборкувача Всесвіту. І так само, як це тоді не в'язалося з його заправленою в світлі джинси світлою джинсовою сорочкою і солодким парфумом, так і тепер цей самий голос, не торкнутий ні роками, ні досвідом, не в’язався з... Ну, але не буду забігати наперед

Так от. Вася влаштував мені скандал. Реально надавав мені по пиці. Правда як здачу. Я перша вдарила його, щоби не верещав, бо той садок, де ми з'ясовували неіснуючі вже з місяць між нами відносини, легко про* дивлявся з нашого балкону. Мама чи, ще гірше—сусіди, могли почути його пафосну істерику.

Билися ми не довго. Максимум по чотири подачі одне одному. Причому, коли він мене бив, у мене з очей сипалися іскри. А в нього я IX не бачила. Слабо, видно, била. Так не чесно.

Васі моїх іскор виявилося мало. Він оголосив, що зараз піде в гараж і уб'ється током, і от тоді я буду знати. Мені в таке не дуже вірилося, але ж по законам життя підлітків та героїв Болівуду, я мусила його відмовляти й клястися в коханні, а не просто йти, позіхаючи, на шкільну дискотеку, для якої я вбрала нові чорні колготки. Ну ясно, чим більше ти.вмовляєш людину «не йди», тим тупіше й злорадніше вона заганяє себе в кут—«а я піду».

Так ми з Васьою опинилися в його родинному розкішному двоповерховому гаражі. Там живі можна було. Чим і займалися кури, розведені на подвір’ї гаража, і дві свині в загінчику позаду.

І ось на верхньому, дерев'яному поверсі гаража соваюсь по підлозі я, рвучи свої нові колготки об нетесані дошки, забиваючи скалки у стегна. Соваюсь я, бо щосили намагаюся відтягти істерично-патетичного Васю від розетки, куди він цілеспрямовано пхає два оголені дротики, запопадливо обмотавши ними собі два пальці. Якби його в той момент засмажило током, ліва Васіна рука застигла би в олд-скульному жесті — вічножива коза heavy metal. Пекельний Вася до розетки все-таки доліз. Стрілки на моїх колготах розлізлися від страху навсібіч. Вася запхав свої дротики в дірочки, нас довбонуло током. Щоправда, мене ніби щось просто різко хапнуло за руку, а Вася скрикнув, сіпнувся, підскочив

усім тілом і впав горілиць. Пальці його приємно тхнули смаленим. Вася дихав, але очей не відкривав. Зате тримав відкритим рота, що робило цей електрично-кримінальний тригер ще й дурнувато-смішним. Я гамселила Васю по щоках, благала перестати прикидатися, бо це вже давно не смішно, я навіть поцілувати його збиралася, але його прочинений ротик викликав у мене сміх замість потягу. Аж тут внизу клацнула дверна ручка і голос тьоті Тані тоненько, але твердо вирішив узнати:

— Вася, ти тут? Синочок?..

Мертвий Вася моментально ожив, підскочив так само, як раніше скакав від струму, і наказав мені:

— Ану швидко ховайся! Туди, за двері!

Я тулилася за дверима піддахової комірчини, відчуваючи себе повним позорищем і дурепою, поки тьотя Таня робила рейд другим поверхом, а Вася, мамина дитина, десь там внизу нечутно ховався поміж саині, доки не озвався. Тому його мама мене не встигла знай™.! не перестала поважати цю дівчинку-відмінницю, дочку шанованих батьків. Уявляю, що би вона подумала про скуйовджену восьмикласницю в подертих колготах і з розмазаним по всенькій пиці мальовидлом?!

Нарешті вони пішли додому. Тсти, певно, жарені кури. А я, голодна і самотня, лишилася замкненою в гаражі. Порипалася туди-сюди й вирішила линяти через балкон. Ех, хороші гаражі собі люди клали! Шпінгалети піддалися не зразу. З балкону стрибати було височенько й одразу ж на бетон. Щоправда, була там декоративна драбинка для винограду. По ній я і полізла. Як в мультику. І, як у мультику, драбинка стала відхилятися назад — виноград її ледь-ледь тримав. У мультиках герої не ду-^ мають: «Ну всьо, мені пизда...», вони там весело кажуть: Ґї\

«О-о» чи «Упс!» Або просто скрикують: «Мамма». А я подумала те, що подумала, і з якимсь нереальним прискоренням видряпалася по тій драбині назад на балкон.

І тут, мов якийсь казковий принц ромео чи викрадач циганки-ази, на горизонті з’явився захеканий Вася, він біг до мене з простягнутими руками і кричав: «Стрибай, стрибай!» Це ж бо як — стрибай? А так — ключів від гаража у Васі вже не було. Робити нічого — стрибнула йому на руки. Тобто стрибала ніби на руки. А попала на бетон. Нога в подертих колготках — сіквел «Кривенької Качечки». Яка там уже дискотека... Васіна мама кудись уже погнала на своїй кавовій «ладі», тож ми почалапали. до нього додому. Там ще залишилися кури недоїдені, і я трохи поживилася. І знову дозволила Васі все вище — будь ласка.

І ось на тобі, дванадцять років по тому, цей його дзвінок.

— Як ти дивишся, шоб ми побачились? — хапає хвіст моєї хвилі радості Вася-дорослий.

— Ну давай!—Я вже уявляю, як розважиться на такому рандеву моя Вася-дівчинка.

— Тйзараде?

— Ми йдемо по Андріївському.

— О. То заходь в ресторан «Будьмо», заказуй там все, я їм зара позвоню, шоб тебе там нармально принялі, а сам під'їду минут через двайцять.

Васін гуцульсько-борщагівський суржик ідеально пасував ресторану з назвою «Будьмо». Але того вечора грати звичну роль культурного антрополога мені не дуже хотілося.

— Ну, ти знаєш, нам ще в одне місце треба зайти... Давай десь за півгодини в грузинському підвальчику навпроти Жшнього ринку?

— А де цей Житній ринок? — насторожено спитав Вася-киянин. І тут же реабілітувався: — Ну ладно, мій водій найде.

Реабілітувався з пафосом.

— Цікаво, на чому ж він приїде? — я чесно не уявляю собі найманих водіїв поза маршрутками чи машинами представницького класу. Звичаєво тьотьки-піськи чи вигідно заміжні екс-моделі полюбляють купувати собі «ягуарі» і водія в комплекті до нього, нормальні люди насолоджуються самостійним керуванням «ягуарів», але то вже таке...

— Думаю, на галімому «шевроле», — припускає Вася-дівчинка.

— Та ну. Дай йому шанс. Може, на якій-небудь жло' бодромній «тойоті-праді». Бикота таке любить. Типу, от він я — пробився в люди.

— Та це ти йому шансу не даєш! Раптом він на «мустангу»!

— Ага. Помрій.

Після оглядин квартири дідуна-пердуна я лишила Васю-дівчинку в ресторанчику, а сама пішла виглядати Васю-хлопчика. Бо він надзвонював мені, перепитуючи, де ця вулиця Хорива і де цей Житній ринок, вони, мовляв, давно їздять вже туди-сюди, та ніяк не знайдуть цей наш ацтойний рєстаран, Я чесно вдивлялася в усі пацанські «беемве» І пузатіківські «мерседеси», що зупинялися неподалік. Васі в жодному з них не знаходилося. Я вже замерзла була. І ось тут — нарешті. Чорне «деу-ланос»! Бетховен би заграв: «Та-та-та-та...»

Утім, Вася вилазив з машини під іншу музику Можливо, мене хоч на якийсь час охопив би лірично-нос-^фтальгійний настрій, але я почула, що слухає у своєму ґТ\

представницькому автомобілі з водієм цей розжирілий, квадратний і самовдоволений (ну сяє він цим за десять метрів, вибачте!!!) представник гуцульської етногрупи у чорному костюмі родом із Троєщинського ринку. Або

3 базару в Чернівцях, там дешевше.

Як люди, старші за мене всього на три роки, можуть так безбожно «посоліднішати», відомо тільки їхнім неіснуючим дієтологам. Беруться за голову. Стають на ноги. Остєпєняюца. Як там іще називається це планове ожиріння бюрократа середньої ланки чи середньої руки бізнесмена?

— А що, твій товариш з нами не піде? — киваю в бік. його чорної, як ніч, машини.

— Це мій не товариш, це мій водій. — О, впізнаю його чорніші за «деу» брови, здійняті в зневажливому здивуванні.

Я першою спускаюся в підвальчик «Нікали» з круглими, прифігілими очима, подаючи дівкам — до Василіси приєдналася вже й Надька — знаки, що це от жирне позаду мене — воно зі мною і воно на чорній «деу», що можна й так вгадати з його костюма. Не в метро ж у такій красі їздити.

— Здрастуйте, дєвушкі! — привітався хлоп.

«Ані уєзжаютв нєдєлю!»—хотіла я процитувати Васю в молодості, але стримала себе.

— У вас єсть джин з тоніком? — Вася звів на офіціантку брови, як колись при маневри з «вечеряти».

Йому відповіли, що є тільки грузинські вина й грузинські коньяки. Вибачайте.

— Шо у вас нічьо нєт? Шо за завєдєніє такоє... А єслі я свой із машини прінєсу джин, можна будєт здєлать мне кактель?

4 До&мі мо

— Можна, — знизала плечима дівчинка-офіціантка. Тільки от тоніка в них теж не було. Вася замовив собі спрайт. А потім, вже оголосивши, що туг галіме місце і зараз підемо в краще, замовив ще й коньяк. Ми не пішли з ним у краще місце, а він не пішов по свій джин. Натомість Вася демонстративно, як то він теж, певно, видивився десь у московському серіалі, розв'язав на білій сорочці кольорову краватку і зняв її, запивши цей жест коньяком.

Тьолки за столом давилися від сміху. Мені було страшенно соромно, але ж за розвагу хоч чимось платити треба.

Ми на той час замовили собі пляшку сапераві й попивали його з телятиною «по-тбіліськи». Вася-«деу» собі їдпа ще не встиг вибрати.

— Порекомендувати тобі щось? — ввічливо поцікавилася я.

— Не, я сам розберусь. — Вася нервово гортав меню своїми пальцями-сосисками. Волосся в його носі — чорне і товсте, як і волосся на бровах, — дригалося в такт його синкопованим рухам.

— Тут хороша кухня. — Напровсяк додала я.

— Ти ж знаєш, я не їм незнакомих блюд.

— Та ні, якось я про це особливо не думала, якщо чесно... — Штовхаю під столом Надькину ногу. Мені вже на сьомій хвилині ракавой встрєчі хочеться кричати — з що ж буде далі?

— Ти щось так. Василю, роздобрів...—Я схвально розглядаю його пишне тіло з відвислим животом, упаковане в смугастий чорний кастюм-двоєчьку. Вася не знає, як на це реагувати, тому просто зітхає. Полісемантично.

— Де ти, що ти? — продовжувала я. — В Києві живеш, угу?

— Тут і живу! — відважив Вася так, ніби ми зустрілися в Монако. При чому він місцевий мультимільйонер, а я його колишній очкарик-однокласник, приїхав репортером від «Хронік заздрісних офіс-менеджерів».

— А де працюєш? Закінчив свій інститут тоді...

— Академію, сонечько, академію... Потім ще аспірантуру. Ти зараз сидиш поруч із кандидатом наук! — Вася відхилився на спинку крісла, щоби з більшим обзором зацінити, яке він на нас справив враження.

Українські кандидати наук не перестають дивувати своєю видовою різноманітністю.

— Тепер от на хорошій посаді по пожежній безпеці.

— У-у, круто. В кабінеті сидиш?

— Не сижу, Ірачька, я там працюю.

— Ага. Підписи ставиш? — я з розумінням кивала головою.

— Ну типу того. Знаєш, скільки людей кожен день через мене проходить?

Я уявила собі Васю-привида у Лаврських печерах чи Васю-турнікета в метро, через якого щодня проходять нескінченні потоки людей.

З цього сюрреалізму мене виводить сам головний герой, підкликавши клацанням пальців й фірмово піднятими бровами біляву грузинку-офіціантку.

— Дєвушка, шота я у вас здєсь нічєво нармальнава нє віжу. Давайте мнє ету сьомгу-гріль. Дарагая, значіт, свєжая.

По-моєму, ця штука працює навпаки. Але сюрові припущення — право сюрового персонажа. Крутого, впевненого в собі персонажа, що закінчує тираду так:

— Знав би, зразу би вас віз подальше з цього кабака. Є ж нармальні завєдєнія тут недалеко — з нармальною кухньою, українською, всьо як треба А тут же навіть з’їсти нема шо!

Він гнівно-пафосним жестом вручає меню індиферентній офіціантці, котрій я весь цей час посилала виб-ачально-присоромлені погляди. Але офіціантка, працюючи біля Житнього ринку, бачила і не таких персонажів. Можу тільки собі уявити, між яких рогулів і голніків проходила бойова хрещення ця тиха, бліда і спокійна, мов будда, грузинська дівчинка.

Ми поговорили з Васею про те-се, про маму і тата (його), про сестру (мою), про те, як час біжить. Під столом ми з дівками щосили тлумилися ногами, щоби не реготати. Ледь стримувалися, щоби не почати Васю за-дрочувати. Не введи нас у спокусу...

— А скажи мені, Вася,—починаю я,—чого ти до мене говориш українською, а з дівчатами російською? Вони ж мене чудово розуміють, хоч я й не переходжу...

Вася, вочевидь, як і всі західноукраїнські рогулі, котрі в бальшом горадє жалюгідно імітують російську, пишався своїм акцентом. Тобто вважав, що його нема. Тому на моє питання відгукнувся воланням:

— Я так привик! До мене як звертаються люди, так я їм і відповідаю, ясно тобі?! І ти мені не указуй, як і з ким говорити, я собі сам розберусь! Як захочу і скільки захочу. Такий я пацан.

Нема питань. Отож Вася й продовжував свою захисну тираду стільки, скільки сам хотів. Всі почули, який він пацан.

Після гнітючої паузи і кількох незначущих фраз між нами-дівками я продовжила інтерв’ю.

— Слухай, Васю. Скажи мені. От ти пожежник, так?

— Ірочька, ти прекрасно знаєш, хто я... А я всьо знаю про тебе.

Вася, тримаючи паузу, допиває свій коньяк і витрішкуватими очима — такі, пригадалося мені, були в керамічного гуцула-гончаря, якому відбив ногу наш живий сусід-туцул Ромчик — втуплюється в дівок.

— Я вам, дєвушкі, такоє пра нєйо магу рассказать... Шо, — то вже до мене, — не боїшся, що я твоїм подружкам розкажу про тебе таке, шо вони навіть не підозрювали? Ніхто ж тебе, Ірочька, не знає краще за мене!

Я поперхнулась хачапурі. Ола. Диви, як воно в житті трапляється. От він — Той. Той, хто знає мене так, як ніхто не знає... От він. От. Та пішов ти на хуй, лох рогу-льович! А вголос я — сам мед медовий. Ну, так мені самій здавалося.

— Послухай... — морщуся я.—Дякую за глибинні знання, але, зроби ласку, не називай мене краще «Ірочька».

— Ірочька, Ірочька, Ірочька, Ірочька!!! — запапугавкав він з таким захватом, ніби від кожного його викрику в просторі цього завєдєнія не очень оприявнювалася нова Ірочька. Васі, видно, до вподоби було оточувати себе уявними надувними жінками.

— Скільки захочу і як захочу!!! Буду називати! І мене не можна заставити робити шось, шо я не хочу. Я не міняю свої принципи! Ти ж добре це знаєш!

— Васю, — зітхнула я. — Насправді дуже не хочеться тебе розчаровувати. Але за ці десять з лишнім років я займалася ще дечим, окрім збереження світлої пам'яті про тебе. Але добре,—я вчасно зрозуміла, що він зараз вибухне чи репне на шматки, тому варто спитати його тим тоном і про те, що заспокоює найлютіших биків, — про його дітей.

— А в тебе ж, я в Яремчі чула, дитина народилася, так? І як вона—дівчинка?

— Дівчинка... — Мармиза йому розпружується. U-l° змушує тварин посміхатися при згадці про їхнє потом-ство — для мене секрет. Секрет буття людиною.

— Як назвали?

— Танічька.

— Як маму! Правильно!

-Ну.

— І де живете? Маєте свою квартиру?

— Ну, ясно, шо маємо.

-Іде?

— На Борщагівці! — гм. Та ж інтонація, що вже була про водія. Скучно.

— А ти шо? Чого по жізні добилася? — О, я так рада, що хтось в цім світі цікавиться моїм приватним життям.

— Та так, потихеньку...—здається, скромні люди люблять таку відповідь.

— Ірену па ходу можна пять раз в день па телевізору сматрєть! — не витримує Вася-дівчинка. Це вона про мої заробітки твлеведучою. Та ладно, Вася, хто там дивиться наш канал. Бабульки ж он, у Севастополі пішли до депутата просити його відключити, мовляв, фашистський він. Українська мова — штука скандальна, погоджуюся.

— А я телевізор не дивлюся! — недбало махає рукою Вася-дядя.

Хух. Пронесло. Хоча дивно. З такою гордістю! Нехарактерно для резидента чиновницького кабінету кидати таку заяву. Чим же вони вечорами з жінкою займають-ся? Невже сексом?

— Я працюю допізна, — проясняє ситуацію Швонько. Вечорів у нього не буває, мовляв. Ставить, певно, свої

підписи до глупої ночі... Контроль пожежної безпеки в офісах та заведєніях — справа позачергової важливості і, мабуть, недешева. Чого ж у нього тоді така недорога машина? Либонь, маскується.

— Та ну, Вася, ти шо, треба ж відпочивати!

— Та от тіки з відпочинку недавно.

— Де були?

— На морі. В Криму.

— Ну молодці. Правильно! — Ех, знав би Вася, як я ненавиджу курортний Крим.

— Та то ми так їздили — це ж лгто. От зимою—то буде нармальний відпочинок. Я ж не раз в рік собі можу позволити атдахнугь.

— Угу, — погоджуюся я. — Це круто. А куди зимою їздите?

— В Єгипет, — пафосно-поблажливо конфузить нас Вася. [Вгадайте, де були в цей момент його зрослі чорні брови.) — І не їздимо, а літаємо. На самальоті.

— А от ти все-таки скажи, — з’ясовую я для себе найважливіше, — ти як фахівець пожежної безпеки бачив хоч одну пожежу?

— Ірочька, — Вася почав набирати розгін,—я не те що бачив, я її гасив!!!

О Боже, яка екзотична для пожежника справа!

— Ще коли курсантом був. На четвертому курсі. В нашій же, рідній Яремчі, був я літом на практиці. Сидів в часті. Ні про шо не думав. І тут нас визивають тушити пожар, чи пожежу, по-правильнбму. Загорілася колиба. Дерев'яна. Так шо я оцими от руками, — Вася розчепірює пальці-сосиски, — своїми руками вогонь тушив. Ліз і рискував. А ти питаєш, чи бачив.

Вася болісно кривиться, як то вміють лише ветерани в’єтнамської війни у голлівудських кінах, й, прошепотівши щось самому собі, хитаючи головою, перехиляє свій бокал.

Вражаюче.

Ми з тьолками, набравши вигляду конкретних сук, й собі випиваємо своє червоне вино. Й заходимося обговорювати насущні проблеми: спідаращення тусовки, пошуки житла з високою стелею в історичному районі, дебільність корпоративної етики і те, що комуністично-тоталітарна дійсність — ось вона, під тонкою шкіркою зовнішніх маніфестацій.

Васі стає не просто скучно. Його серйозно дратували ці пачки незнайомих виразів і підкреслено байдужі інтонації. Найсильніше ж він смикався, коли ми втрьох дзвінко реготали з чогось, що йому смішним геть не здавалося. Фашистки.

Я чесно не можу згадати, чи ми тоді говорили ще про щось з Васьою. Можливо, й говорили, бо пам’ятаю, він якось знічев’я, ніби посеред фрази, встав і демонстративно почав відраховувати гроші. Ага, перед тим він встиг попросити рахунок, а ми й не помітили.

— Ти що, вже йдеш?—мене це справді здивувало. Як це, так просто, без істерик і биття посуду?

— Так, уже піду. — Вася ледь стримував кипучу лють. Лють молодого гуцула. Не шотландця, правда, але ж гайлендера все одно. Боюсь-боюсь-боюсь...

— А чо так скоро? — ми всі утрьох зробили сентиментальні лиця, буравлячи очима Васіне серце і водночас косячись, чи заплатить він за весь рахунок. Як

j- у справжніх гламурних сук, бабла у нас було гривень три-/**}надцять на трьох.

— Та ще є справи. — Вася відрахував достатньо. Без щедрих, правда, чайових. Прощайте, тринадцять гривень...

— Ти ж казав, що справ нема... -- Ну і навіщо я таке питаю.

— А тут з’явилися! — Вася ніяк не йшов, а все видивлявся в мені ознаки відчаю чи присоромлення.—Може, ти мене проведеш?

— Ну пішли... — Я піднялась з-за столу і пройшла за ним до гардеробу.

— Де твоя куртка? — Він починав мене лякати.

— Та не. ти знаєш, там доста холодно, я ліпше тут тебе обніму на прощання. — Я зробила спробу обійняти цей фарширований Васьою костюм в смужечку.

— Я хочу тобі дещо сказати, — Вася зробив гнітючу паузу. — Знаєш, тоді, десять років назад, ми з тобою були людьми. А тепер один із нас дуже сильно змінився. — Знов пауза. — Не в кращу сторону.

— Та ну, що ти, Вася, зайве на себе наговорюєш. То життя в тебе таке — робота, діти...

— Я зараз не про себе. Мене ше життя пожаліло, Ірочька. А от із тобою...

— Всьо, Вася, папа, дуже приємно було тебе побачити! — Я здала назад, бо цей театр, де люді в ньом актьо* ри, вже реально почав діставати.

— Я не договорив!!! — проревів Вася з гардеробу, але я впевнено (наскільки могла виражати впевненість моя спина, бо лицем я вже була обернута до дівок, з очима круглими і переляканими, як у персонажа аніме, що ка-кає) сіла за наш столик.

— Он ушол, Карпа, — ніби з того світу долинув голос Василіси.

І одразу почав дзвонити мій телефон. Угадайте, хто дзвонив.

— Ану вийди надвір, я тебе прошу! — пекельно-болівуд-ський Вася не полишав мене.

— Та ні, дякую, іншим разом, дуже дякуємо за вечерю, дівчата переказують вітання, папсі!

— Я не договорив, не кидай трубку!!!

— Пап5, цьом-цьом!

Пі-пі-пі, — почув Вася, якщо не розчавив свій мобільний в лещатах праведного гніву. Не розчавив. Наярю-вав знову й знову, але я не відповідала. Сиділа і боялася, що Вася тепер мене вб’є. Повішає на пожежній драбині за кусок брандспойта, якого сам ніколи не тримав своїми білими пальцями-сосисками з обручкою на підмізинному.

— Н'да, Карпа, шо ти скажеш. Ми в цюці. — Констатує Василіса.

А Надя уявляє себе музою Стівена Кінга:

— Інтересно, что би било, єслі би он нє ушол...

Вася. на щастя, пішов, а рибу його тільки-но приносять. Так і не встиг він у неї харкнути. Чи сказати про неї щось погане. Рибу порятовано. Тож ми спокійно і вдоволено. хазяйські діти, покинуті батьками посеред великого міста, просимо офіціантку загорнути нам Васіну сьомгу-гриль із собою. Нам же ще в гості йти до поки що бідних молодих дизайнерів. Рибка їм у подарунок — це ж ліпше за шоколадку і навіть за глазуровані сирки.

Наступного дня мені дзвонив переляканий Вова За-вадський, в минулому мій вчитель біології в Яремчі, а тепер модний київський ландшафтний дизайнер, кучерявий і нєжний.

— Слухай, дорога, що ти там такого вчора Швонькові наговорила, що він мені дзвонив в істериці просто серед ночі?

— Та нічо... — знизала плечима я.—Так, за життя поговорили. А чого йому тобі було дзвонити?

— Та бо то я дав йому твій номер. Він питав мене, чого я зразу не сказав йому, якою ти стала. Він би тоді не дзвонив.

— Угу.

—...А я йому: ніякою вона не стала! Може, це ти змінився?

— О так, людській еволюції немає меж.

Чи, може, навпаки, воьй ходить по колу і скоро ми знову станемо самі знаєте ким. Але спершу зіграємо всі характерні, належні нам, болівудські ролі.


Дата добавления: 2015-07-10; просмотров: 251 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Підключись до 28.02.2013р. та отримай знижку 30% на щомісячну абонплату протягом року. | ГРОШІ ТА КРЕДИТ | Особливості та етапи розвитку інфляційних процесів в Україні. | Http://vk.com/with_books Добро і зло | KROPYVA | Я І МОДА. ЯК МИ НЕ ЗУСТРІЛИСЯ | ОДНОКЛАСНИКИ | Ти любиш Таню Гринішак, Ну що ж, такий у тебе смак... | Уїїтенети! | РОМАН РОБИТЬ ІСКУСТВО |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
МУЗИКА В НАШІЙ РОДИНІ| СІМ’Я, ВЕЧЕРЯ...

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.033 сек.)