Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Основні підходи та критерії періодизації історії економіки та економічної думки

Читайте также:
  1. II. Основні терміни
  2. VІ ОСНОВНІ НАПРЯМКИ МІСТОБУДІВНОГО РОЗВИТКУ МІСТА
  3. агальні підходи до покращення соціальної політики
  4. Виникнення і розвиток педагогіки як науки. Основні категорії педагогіки.
  5. Відділ зовнішньоекономічної діяльності підприємства, його структура і функції
  6. Глава 1 Основні поняття подружніх відносин у вітчизняній та зарубіжній психології
  7. Головні підходи до типології політичних партій

Для історії економіки та економічної думки важливим є питання її періодизації, тобто поділу історії господарства та економічної думки на окремі етапи та періоди. (Рис. 1.2)

В сучасній економічній науці найчастіше застосовуються три основні підходи до періодизації економічного розвитку людства. В історичній перспективі:

· формаційний підхід Маркса;

· інституціонально-технологічний підхід;

· історико-хронологічний підхід.

Відповідно до першого підходу, виділяється п’ять суспільно-політичних формацій, у залежності від пануючої форми власності на основні засоби виробництва. Форма власності на засоби виробництва визначає характер засобів виробництва і всього суспільного ладу.

1. Общинний (або первіснообщинний) лад - із X тисячоліття по VI століття до н.е. Рівень економічного розвитку низький, що забезпечує споживання на межі фізичного виживання. Немає приватної власності на землю як основний засіб виробництва, а отже, немає експлуатації. Основні суспільні відносини — общинний дарообмін.

2. Рабовласницький лад — із V століття до н.е. по V століття н.е. З’являється і поширюється приватна власність, у тому числі і на людей (рабів), експлуатація яких приносить рабовласникам додатковий продукт. Основні суспільні класи — раби і рабовласники.

3. Феодальний лад — VI-XVIII століття. Земля стає основним об’єктом приватної власності, джерелом додаткового продукту і експлуатації. Основні суспільні відносини — рента. Основні суспільні класи з антагоністичними інтересами — селяни і феодали.

4. Капіталістичний лад — XIXстоліття. Основним об’єктом приватної власності стають засоби виробництва у промисловості. Основні суспільні відносини — додаткова вартість (капітал). Основні суспільні класи з антагоністичними інтересами — робітники і капіталісти.

5. Комуністичний лад. Засоби виробництва переходять у колективну (суспільну) власність, а отже, зникає експлуатація. Примусовий, „важкий” характер праці змінюється добровільним, творчим. На базі цього досягається найвищий рівень виробництва і задоволення потреб усіх членів суспільства.


 

Рис. 1.3 Складові основних підходів до вивчення дослідження періодизації економічного розвитку людства

 

Широку популярність у XX столітті отримав запропонований американською інституціональною школою так званий „технологічний” підхід, згідно з яким історія ділиться на три великі епохи:

Доіндустріальну — із X тис. до н.е. по середину XVIII століття н.е. Її особливостями є низький рівень економічного розвитку, широке застосування живої (фізичної) праці переважно в сільському господарстві, де зайнято близько 85% працездатного населення.

Індустріальну — з останньої третини XVIII по останню чверть XX століття. Особливостями цієї епохи є середній рівень економічного розвитку, широке застосування кооперації і спеціалізація живої (фізичної) праці з машинами й устаткуванням у промисловості, де зайнято близько 60% працездатного населення.

Постіндустріальну — з останньої чверті XX століття. Ця епоха характеризується високим рівнем економічного розвитку, широке застосування електроніки, робототехніки, біотехнологій, що дозволяє замінити живу фізичну працю у промисловості машинною, а основною сферою діяльності стає так званий „третинний” сектор — сфера побутових, соціальних, фінансових послуг і обробка інформації, де зайнято більше 65% працездатного населення.

Найбільш доцільним є історико-хронологічний підхід, який дає можливість проаналізувати закономірності економічного розвитку людства. Згідно з цим підходом виділяються такі періоди:

Давній — XXXIII-VIII ст. до н.е. Відбувся поділ праці, і сформувалися основні соціальні інститути: сім’я, община, власність, право, держава, релігія.

Античний — із VIII ст. до н.е. по V ст. н.е. З’явилися ремесла, торгівля, приватна власність на землю і рабів.

Середньовічний — із VI по середину XV століття. Сформувалися основні європейські нації, з’явилися самостійні міста.

Відродження — із середини XV по середину XVII століття. Епоха великих географічних відкриттів і первісного нагромадження капіталу.

Просвітництва — із середини XVII до останньої чверті XVIII століття. Відбувся територіальний поділ світу.

Вільної конкуренції — з останньої чверті XVIII до останньої чверті XIX століття. Промислова революція.

Монополістичної конкуренції — з останньої чверті XIX по середину XX століття. Концентрація капіталів і боротьба за економічний поділ світу призвели до серії криз і війн.

Соціального (ринкового) господарства – починаючи із середини ХХ століття. Найбільш розвинені країни досягли стабільності, сформувався новий середній прошарок, сформувалося суспільство споживачів.

Історія економіки та економічної думки має самостійне визначення і поєднує ці підходи до періодизації суспільного виробничого процесу, враховуючи еволюцію господарської діяльності, господарського буття людства в процесі виникнення і розвитку економічних ідей, концепцій, течій і шкіл на кожному конкретному історичному етапі, є спроба поєднати ці підходи до періодизації формування історії економіки та економічної думки (Рис. 1.4)

Історія економіки та економічної думки бере свій початок у Стародавньому світі

(ХХХІІІ ст. до н.е.–V ст. н.е.). Процес формування економіки та економічної думки Стародавнього світу має свої особливості. У рабовласницьких державах Стародавнього Сходу поступово склався специфічний азіатський спосіб виробництва, соціальною основою якого була сільська землеробська община державних рабів, а економічною основою – державна власність на землю. Специфіка цього господарського устрою зумовила особливості східної економічної думки.

Більшість письмових джерел, з яких можна довідатись про економічні уявлення, тут носили державно-нормативний характер. В їх основі знаходяться проблеми організації і управління державним господарством, регламентація економічних взаємовідносин, нормування і облік виконавчих робіт, створення державних запасів і фондів. Однак економічна думка Стародавнього Сходу ще не була відділена від політико-правової та релігійної ідеології. Тому основними джерелами вивчення економічної думки служать трактати державних чиновників на господарську, соціально-політичну та релігійно-філософську тематику, а також збірки законів.

 

Рис. 1.4. Підходи до періодизації історії економіки та економічної думки


Найдавніші відомі джерела економічної думки відносяться до літератури Стародавнього Єгипту. У творах «Повчання гераклеопольського царя своєму синові» (ХХ11 ст. до н.е.) відображено уявлення стародавніх єгиптян про власність, рабство, товарно-грошові відносини, питання державного регулювання господарства.

Економічна думка античного світу розвивалась насамперед в Греції, а також у Римі, де вона набула певних особливостей. Мислителі Стародавньої Греції зробили вагомий внесок у дослідження закономірностей розвитку античного способу виробництва, в розробку основ натурального господарства, елементів товарно-грошових відносин. Вони не лише давали рекомендації по раціональному веденню господарства, але й намагались теоретично осмислити економічні процеси, які відбувалися в ту давню епоху.

Економічною основою античного способу виробництва, який існував у формі полісного господарства, була общинна, а потім і приватна власність на землю, праця вільних селян і ремісників із використанням праці рабів, які знаходились у приватній власності. В IV ст. до н.е. у Стародавній Греції намітилася криза полісного господарства, основною ознакою якої стало послаблення зв’язку між належністю до полісної громади і земельною власністю. Якщо раніше кожен громадянин обов’язково володів землею на території полісу, то тепер з’являються безземельні навіть серед заможних людей, яким належало багато майна і рабів-ремісників. Земля стала об’єктом купівлі-продажу, товарно-грошові відносини почали підривати натуральне полісне господарство.

- Середньовіччя (VI ст.–середина XVIII ст.). На зміну рабовласницькому ладу прийшов лад феодальний, який ґрунтувався на приватній феодальній власності на землю і позаекономічному примусі кріпосних селян до праці з метою привласнення земельної ренти у вигляді панщини, натурального або грошового оброку. Більша господарська самостійність селян у порівнянні зі становищем рабів чи колонів викликала їх більшу зацікавленість, вела до зростання в певних межах продуктивності праці і розвитку продуктивних сил.

Водночас, зростала натуралізація виробництва, відбувалось згортання товарно-грошових відносин. Це стосувалось як сільського господарства, так і ремесла. Цеховий устрій ремісничого виробництва був консервативним і закостенілим. Добі феодалізму в цілому був властивий примітивний і рутинний стан техніки.

Європейське Середньовіччя охоплює історичний період від розпаду Римської імперії у V ст. до буржуазних революцій XVI-XVIII ст. На руїнах Західної Римської імперії поволі утворювались централізовані феодальні держави.

Історія економіки та економічної думки на кожному з етапів мала свої особливості. На етапі становлення феодальних відносин відбувся значний занепад науки і культури, який продовжувався і в добу розвиненого феодалізму. У цей період європейська економічна думка характеризувалась примітивізмом, знаходилася під значним впливом церкви, розвивалася насамперед монахами і богословами, яким далеко було до інтелектуальних пошуків, теоретичних розвідок і узагальнень античних мислителів. Християнська схоластика вбивала живу думку, намагаючись втиснути її у „прокрустове ложе” церковних догм.

Економічна думки України періоду раннього середньвіччя найбільш повно відображена у кодексі права Київської Русі «Руська правда» (Х1 ст..). Цей документа став зведенням правничих приписів (законів), призначених для регулювання економічних і соціальних відносин. «Руська правда» дає уявлення про процеси становлення феодальної земельної власності, формування залежного селянства, рентних відносин, організацією вотчинного господарства. У літописах, грамотах князів, угодах, інших літературних і панятках часів Київської Русі зафіксовані терміни, що характеризують становлення товарно-грошових відносин: «істоє – позичені під процент гроші, «рез – відсоток, «товар», «торг».

Лише у період розкладу феодалізму на хвилі Ренесансу відбулося відродження наукової думки, яка зусиллями меркантилістів, що відмовились від поєднання науки з церковними догмами, пішла далеко вперед. Її матеріальною основою став швидкий розвиток товарного виробництва і торгівлі.

Розвиток продуктивних сил, поглиблення поділу праці і розширення її кооперації, зростання міст як центрів ремесла і торгівлі в країнах Західної Європи створили матеріальні передумови для поступового переходу від переважно натуральних економічних відносин до товарно-грошових. Товарний обмін ставав все більш необхідною умовою господарського життя. З розвитком внутрішньої торгівлі сформувались національні ринки товарів.

Великі географічні відкриття започаткували виникнення світового ринку і швидкий розвиток міжнародної торгівлі, з якою пов’язувались зростання ролі грошей і нагромадження багатства у грошовій формі. Економічну могутність країн за цих умов стали вимірювати їх грошовими ресурсами. Від стабільного грошового обігу все більше залежало матеріальне становище усіх верств населення. Грошам приписували надприродні властивості, їм поклонялись як втіленню багатства. Виникла суспільна потреба в науці про збагачення. Таку науку створили меркантилісти. Об’єктом їх дослідження стали гроші, грошовий обіг, торгівля, торговельний прибуток, ринок, лихварство, процент, капітал.

- Індустріальний (вільна конкуренція, монополістична конкуренція – остання третина XVIII-середина ХХ століття). Починаючи з XVII ст., у передових європейських країнах швидко розвиваються ринкові економічні відносини. В аграрному секторі поволі з’являються господарства підприємницького типу з найманою працею, у промисловості інтенсивно розвиваються мануфактури, розширюються торгівля і кредит. Із розвитком промисловості з’являються нові джерела доходу, формується промисловий капітал, який все більше підпорядковує собі торговельний.

Становлення капіталізму з Західній Європі, зростання основі узагальнення досвіду первісного нагромадження капіталу. Багатство меркантилісти визначали у золоті і сріблі, його джерелом вважали зовнішню торгівлю, яка через нееквівалентний обмін забезпечує активний торговий баланс. Саме тому об'єктом дослідження меркантилістів була виключно сфера обігу. Виробництво вони розглядали, як зазначив один із економістів, як необхідне зло, засіб для забезпечення припливу грошей в країну. Меркантилізм сформулював економічну програму торгового пограбування аграрних країн та колоній, сприяв розвитку експортно-орієнтованої промисловості, міжнародному поділу праці, розвитку міжнародних продуктивних сил. Але специфіки капіталізму меркантилісти не розуміли, не аналізували економічні закони та категорії, а трактували переважно питання економічної політики та їх практичне вирішення.

До представників раннього меркантилізму в Англії відносять У. Стаффорда, в Італії Г.Скаруффі та А.Даванцаті, ідеї пізнього меркантилізму розробляли англійські економісти Т.Мен (автор теорії торгового балансу), С.Фортрей, Французький меркантиліст А. Монкретьєн у творі "Закони суспільного господарства (Трактат політичної економії)"", 1615р., досліджує розвиток господарства як державної, національної спільності, тому перед терміном економія він вводить визначення політична. Термін політична економія стає назвою науки.

Закінчення періоду меркантилізму співпало з тенденціями обмеження прямого державного контролю над економічною діяльністю. "Laissez faire" (незалежність ділової діяльності) є девізом нового напряму економічної думки — класичної політичної економії, її представники розвінчали меркантилізм і політику протекціонізму в економіці та створили альтернативну концепцію економічного лібералізму, дослідили господарську діяльність яr цілісну систему, яка охоплює виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ і послуг.

Засновниками класичної школи буржуазної політичної економі вважають У. Петті (Англія) та П. Буагільбера (Франція). Петті є автором трудової теорії вартості, відома формула Петті: "Праця - батько і активний принцип багатства, а земля — його мати" варіантом вчення про джерела вартості. Ідеї класичної школи розроблюють фізіократи (Ф. Кене, А. Тюрго). Кене вперше в історії політичної економії розглянув поняття відтворення, як постійне повторення процесу виробництва та збуту, як важливу умову раціонального ведення господарства. У роботі "Економічна таблиця" (1758 р.) схематично показано як проходить реалізація щорічного продукту суспільства і як формуються передумови відтворення.

Найвищого розвитку класична політична економія досягає в працях англійських економістів А. Сміта та Д. Рікардо. Сміт та Рікардо використали трудову теорію вартості для дослідження внутрішньої суті та закономірностей капіталістичного господарства. Спираючись на метод абстракції, Сміт аналізує розподіл праці та грошовий обіг, доходи основних класів буржуазного суспільства, капітал та процес його нагромадження. Сміт не лише започаткував систематизований виклад політекономії, але дослідив значення особистого інтересу як рушійної сили економічного прогресу.

Економісти першої половини XIX ст. Т. Мальтус, Н. Сеніор, Дж.-С. Мілль (Англія), Ж. Сей, Ф. Бастіа (Франція) відмовилися від трудової теорії вартості, але продовжили інші ідеї класичної школи: економічної свободи, вільної конкуренції, створили основи системного, багатофакторного методу дослідження.

Засновниками критичного напряму в економічній думці Західної Європи початку XIX ст. вважають Ж. Сісмонді, П. Прудона, К. Родбертуса, погляди яких об'єднали як наукові ідеї класичної школи, так і дрібнобуржуазний романтизм. Економічні процеси досліджуються з точки зору державного регулювання, впливу уряду на виробництво та розподіл. Політична економія перетворюється з науки, що вивчає причинні зв'язки економічних процесів, у науку, що виробляє етичні норми господарської діяльності людей. Класам і реальним відносинам між ними протиставляється ідеалізована людина — дрібний товаровиробник. Відображаючи інтереси ремісників і селян, вчені розробляють проекти реформації капіталізму, вимагають повернення до патріархальних форм організації господарства.

В умовах загострення основних протиріч капіталістичного способу виробництва і класових антагонізмів середини XIX ст. відбулося формування марксизму. К. Маркс і Ф. Енгельс поставили на науковий грунт соціалістичну ідею, звільнили її від утопічних ілюзій, з одного боку, й відокремили від грубого, зрівняльного комунізму з іншого.

Маркс і Енгельс уперше для пізнання економічних процесів застосували метод матеріалістичної діалектики. Становлення нового суспільства вони пов'язували з найвищим розвитком матеріального виробництва, демократії та особистості. Заслугою Маркса є також створення стрункої наукової теорії вартості і додаткової вартості. Цим визначається особливе місце марксистської політекономії в історії економічної думки.

Класики марксизму дали лише загальнотеоретичну модель; суспільного розвитку. Вони прогнозували його можливості, виходячи з відомих їм економічних реальностей, і готових відповідей на деталі організації майбутнього суспільства у них не було. (Оцінюючі економічні погляди класиків марксизму з сучасних позицій, слід визнати, що певні їх висновки хоч і були правильними для свого часу, не витримали перевірки практикою і підлягають сьогодні науковій переоцінці.

У 40-х рр. XIX ст. в Німеччині виникає історична школа, її лідери В. Рошер, Б. Гільдебранд, К. Кніс, Г. Шмоллер, Л.Брентано, К. Бюхер, В. Зомбарт, М. Вебер проголошують зображення дійсності в історико-національному аспекті єдиною метою політекономії. Основою методології історичної школи був емпіризм, описовий підхід до вивчення економічних явищ і процесів, заперечення абстрактно-теоретичного методу пізнання дійсності, нагромадження історичних фактів та статистичних даних. Дослідження змін господарчого ладу поєднувалися із відмовою від найбільш цінної ідеї класиків — визнання об'єктивності економічних законів, закономірного характеру розвитку економічного життя суспільства.

В середині XIX ст. класична політична економія завершилась і зійшла з історичної арени, однак її основні ідеї були продовжені у вченні неокласиків, які здійснювали свої дослідження в іншу історичну епоху.

Потягом 30-ти останніх років XIX ст. класичну політичну економію змінила маржинальна економічна концепція, яка, зрештою, стала основою неокласичної економічної теорії. Значною мірою ця зміна була наслідком величезного прогресу як в економіці, так і в науці.

Виникнення маржиналізму було зумовлено, насамперед, об’єктивними причинами. Разом з прискоренням розвитку ринкових відносин, поглибленням поділу праці і усуспільненням виробництва, що проявилося в утворенні монополій, посилювалась взаємозалежність суб’єктів економічної системи. Об’єктивний, але стихійний ринковий механізм уявлявся приватному підприємцеві сліпою силою, яка може принести й успіх (процвітання), і невдачу (розорення). Свої розрахунки він пов’язував з вибором правильного, обґрунтованого рішення про обсяги виробництва та продажу, рівень цін тощо. Специфічною формою відбиття цього прагнення і стала маржинальна економічна теорія.

Специфікою маржиналізму є використання граничних величин і гранична корисність і гранична продуктивність) в аналізі економічних процесів. Відбулася переоцінка предмету економічної науки як поза історичної проблеми раціонального розподілу обмежених ресурсів. Маржиналісти відмовилися від терміну «політична економія» на користь більш нейтрального «economics» спираючись на нові методологічні принципи, маржиналісти створили загальну теоретичну систему, яка отримала назву неокласичного напряму і зайняла провідне положення в країнах Заходу.

«Маржиналістичну революцію» розпочинає австрійська школа (К. Менгер, Ф. Візер, Е. Бем-Баверк). Центральне місце в дослідженнях австрійської школи займають проблеми психологічних мотивів індивідуальної економічної поведінки, споживчих попит, ціна. Згідно теорії граничної корисності ринкова ціна товару обумовлена не суспільно необхідними витратами праці, а суб’єктивною оцінкою корисності останньої одиниці запасу певного виду товару.

Продовження «маржиналістичної революції» стає формування кембриджської школи основоположника неокласицизму А. Маршала («Принципи політичної економії, 1890р.). Маршалл визначає політичну економію або «economics» як науку, що досліджує людство в його повсякденному житті; вивчає ту частину індивідуальних або суспільних дій, яка найбільш тісно пов’язана із придбанням і споживанням атрибутів добробуту. Ринок Маршалл досліджує як стабільну само регульовану систему, де взаємодіють попит і пропозиція і встановлюються ціни. Ринкова ціна характеризується як результат співвідношення ціни попиту, визначеною граничною корисністю, і ціни пропозиції, визначеною витратами виробництва. Маршалл формулює хрестоматійний закон попиту: кількість товару, на який є попиту, зростає за зниження ціни і скорочується за її збільшення. Ступінь еластичності попиту на ринку залежить від того, в якій мірі його обсяг збільшується за даного зниження ціни. При цьому еластичність попиту значна для високих та середніх цін, але вона знижується під час зменшення ціни.

На рубежі ХІХ-ХХ століть виразно проявились нові риси в функціонуванні ринкового механізму. Це не могло не привернути пильної уваги економістів. В 20-30-х роках активізувались дискусії з проблем ціноутворення, конкуренції і монополії, що йшли в руслі абстрактного (теоретичного) аналізу, їх наслідком стала ревізія цілого ряду положень неокласичної ринкової концепції. Найбільш виразно це проявилось в теоріях ринку недосконалої конкуренції Дж. М. Кларка, П. Сраффи, Дж. Робінсона, Е. Чемберліна, Й. Шумпетера, які народжувались на „стику" неокласичної та інституціональної теорій.

Світова економічна криза 1929 -1933 рр. з небаченою силою вдарила по всій системі ринкової економіки, продемонструвавши слабкість знекровленого монополістичним пануванням ринкового економічного механізму в її саморегулюванні. Настав час кінця старої ринкової цивілізації, яка ґрунтувалась на безмежній конкуренції господарюючих суб'єктів.

Якщо неокласична теорія кінця XIX - початку XX ст. розповсюджувалась, головним чином, на мікроекономічний аналіз, то після глибокої кризи початку 30-х років і в ході наступної тривалої депресії з її небаченим рівнем безробіття з'явилась необхідність іншого — макроекономічного аналізу, фундатором якого став великий економіст XX ст., англійський теоретик Джон Мейнард Кейнс (1883-1946). Доба панування неокласичної теорії, створеної А. Маршаллом, Дж. Б. Клерком, В. Парето та їх послідовниками, закінчилась. Вона виявилась у неспроможності передбачити виникнення нових суперечностей ринкової системи. На зміну неокласичній теорії повинна була прийти інша, яка б більше відповідала новим реальностям економічного життя. Такою теорією і стало кейнсіанство — економічне вчення Дж. М. Кейнса.

 

У складі сучасної західної економічної думки виділяють три основні напрями: кейнсіанство, неолібералізм та інституціоналізм, кожен з яких характеризуються особливостями концепцій, методології і теоретичного апарату, відмінністю практичних рекомендацій.

Публікація роботи Дж. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, проценту та грошей" (1936 р.) була найбільш важливою подією в історії економічної думки Заходу в період між першою та другою світовими війнами. Кейнс першим застосовує макроекономічний підхід до аналізу економічних процесів, досліджує функціональні аспекти закономірностей капіталістичного процесу відтворення, формулює концепцію ефективного попиту (потенційно можливого і регульованого державою попиту).Спроба визначення проблеми зайнятості через визначення закономірностей руху ефективного попиту і приросту національного доходу складає основну ідею кейнсіанства. Кейнс розробляє стратегію державного втручання в економіку з метою стимулювання ефективного попиту, політику дефіцитного фінансування для забезпечення повної зайнятості.

Послідовники Кейнса Р. Харрод, Е. Домар, Е.Хансен акцентували увагу на кількісних залежностях розширеного відтворення або моделях економічної динаміки, економічного зростання. У більш широкому аспекті неокейнсіанська концепція динаміки включає теоретичне пояснення циклічних коливань. Концепція "неокласичного синтезу" (Е. Хансен, Дж. Хікс, П. Самуєльсон) поєднала активну кейнсіанську державну політику з регулювання макропропорорцій, з розвитком максимальної приватної ініціативи на макрорівні.

Кейнсіанська концепція, яка завоювала пріоритет в США, в повоєнний період домінує на Заході, настає "епоха кейнсіанства". Криза кейнсіанської теорії виникла в 70-ті роки XX ст., коли стратегія бюджетних дефіцитів призвела до розкручування інфляції, а спроби стабілізації економіки національними заходами були зруйновані нестабільністю капіталістичного господарства.

Постіндустріальний (соціальне ринкове господарство, постіндустріальне суспільство, починаючи з середини XX століття). Світова економічна криза 1929-1933 років продемонструвала необхідність ґрунтовного перегляду системи ліберальних економічних поглядів. Одночасно з кейнсіанством формується неолібералізм, методологічною основою якого стають ідеї нової історичної школи, неокласики та традиційного лібералізму. Провідні центри неолібералізму були сформовані у Німеччині - фрейбурзька школа (В. Ойкен, В. Репке, Л. Ерхард), у США — монетарна школа (Ф. Найт, М. Фрідмен, Нобелівській лауреат 1976 р.). Як і неокласики, неоліберали вважали, що вільний ринок є основою вільної конкуренції, держава повинна забезпечувати умови для конкуренції. Але на відміну від неокласиків, неоліберали обґрунтовують активну соціальну політику, державну допомогу по відношенню до представників "соціальне слабких груп". Німецький неолібералізм створив проект "держави загального добробуту", третього шляху між капіталізмом і соціалізмом. Після другої світової війни ідеї неолібералізму отримали практичне втілення, насамперед, у ФРН. У ході відродження консервативних традицій кінця 70-х рр., на основі поєднання неокласичних підходів і монетарної концепції державного регулювання/формується монетаризм. В основі сучасних монетаристських концепцій є класична кількісна теорія грошей. Досліджуючи історію і теорію грошового обігу, зокрема "монетарну історію" США, Фрідмен зробив висновок, що циклічність економічного розвитку має грошову природу, саме зростання грошової маси в обігу провокує інфляцію. Тому грошова сфера, пропозиція грошей мають бути основними об'єктами державного контролю.

Починаючи з 70-х рр., неокласична теорія переживає відродження класичних

традицій, повертаючись до визнання визначальної ролі економічного суб'єкта та ринкового механізму саморегулювання для встановлення загальної економічної рівноваги. Цей напрямок отримує назву „нова класична теорія". В широкому розумінні „нова класична теорія" включає в себе сучасний монетаризм і новітню неокласичну концепцію, що має певні відмінності від традиційного неокласичного напряму.

Насамперед, йдеться про теорію „раціональних очікувань", теорію „адаптивних очікувань", а також про теорію „економіки пропозиції". „Нова класична" економічна теорія - це неокласичний напрям 80-90-х років, що знаходиться у стані формування.

Інституціоналізм (від лат. intitutio — спосіб дій, настанова) виник на початку XX ст. в США, як альтернатива неокласичному напряму. Як і інші економісти реформістського напряму, інституціоналісти пов'язували з державним регулюванням економіки надії на створення стабільної та ефективної системи, в якій поєднуються приватні та суспільні інтереси, наголошували на необхідності суспільного контролю над бізнесом. Інституціоналізм розширює межі економічної теорії, звертається до галузі права, політології, соціології, психології тощо. Період 20-30-х рр. XX ст. отримав назву американської або практичної школи інституціоналізму (Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл), Засновник соціально-психологічного інституціоналізму Веблен вивчає такі економічні явища як традиції, які після виникнення, набувають інерції та авторитету. Поведінка людей, спонукальні мотиви, що закріплюються у вигляді інститутів, визначають надалі економічні відносини і соціально-економічний розвиток суспільства.

В останній третині XX ст. в умовах "глобальної промислової революції", інституціоналізм відновлюється у вигляді теорій, які відображають трансформацію економічних і соціальних структур. Серед нових концепцій найбільш суттєвими були теорія "дифузії власності" (демократизації капіталу) П. Друкера, "колективного капіталізму" А. Берлі, Г. Мінза, "управлінської «революції», П. Друкера, Дж. Бернхема.

Еволюція індустріального напряму у ХХ ст.. пов’язана з розвитком неоінституціональної теорії (дж. Гелбрейт (1908), В. Ростоу (1916), Д. Белл (1919), Е. Тоффлер (1928) та інші) і нової інституціональної теорії (Р. Коуз (1910), Дж. Б`юкенен (1919), Д. Норт (1920) та інші).

Характерною особливістю сучасної економічної науки є плюралізм, багатоманітність економічних теорій та ідей, гіпотез, концепцій, методів дослідження і способів опису економічної реальності, їх взаємодоповнююче конкурентне співіснування та розвиток.

 

 

Запитання та завдання для обговорення.

1. Дайте визначення поняттю „історія економіки та економічної думки".

2. Розкрийте предмет історії економіки та економічної думки.

3. Яка роль діалектичного методу в методологічних дослідженнях історії економіки та економічної думки?

4. Вкажіть основні підходи дослідження періодизації економічного розвитку людства.

5. Дайте характеристику складових інституціонально-технологічного підходу до вивчення періодизації економічного розвитку людства.

6. Розкрийте зміст історико-хронологічного підходу в системі дослідження
періодизації економічного розвитку людства.

7. Які основні еволюційні етапи виникнення і розвитку економічних ідей, концепцій, течій та шкіл Вам відомі?

8. Доведіть, чому сьогодні широка економічна освіта — одна з найважливіших загальнолюдських цінностей, без яких неможливий подальший прогрес цивілізації

9. Чому, на вашу думку, необхідно вивчати курс історії економіки та економічної думки?

10. Розкрийте предмети курсів " Історії економіки ", "Історія економічної думки", "Політичної економії".

11. Охарактеризуйте цілі та функції історії економіки та економічної думки як навчальної дисципліни.

12. Які економічні умови визначили виникнення й становлення історії економіки та економічної думки як науки?

13. Визначте основні етапи розвитку історії економіки та економічної думки.

14. Спробуйте сформулювати основні завдання, що ставить суспільство перед економічною наукою.

15. Дайте визначення основних методів економічного аналізу.

16. Чим була обумовлена еволюція економічних теорій та напрямів?

17. Давньогрецькі мислителі визначили економіку як науку про домашнє господарство. Прокоментуйте це положення

18. Визначте основні напрями сучасної економічної думки.

Тести.


Дата добавления: 2015-10-16; просмотров: 904 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Розділ 1 | Економічний розвиток первісної доби та перших цивілізацій | Розвиток економіки в період рабовласницького суспільства | Формування економічної думки Стародавнього світу | Розвиток феодальних відносин в епоху Середньовіччя | Форми землеволодіння, типи феодального господарювання | Економічна думка середньовічного Сходу і феодальної Європи | Розвиток феодальних відносин в Київській Русі. | Феодальне землеволодіння: форми, характер. Основні категорії залежних селян у Київській Русі | Розвиток міст, ремесла і торгівлі в Київській Русі |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Поєднання теорії і практики| Тест №1.

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.02 сек.)