Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Роль та значення узагальнень судової практики у забезпеченні належного правозастосування в АПК України

Читайте также:
  1. II. ОСНОВНЫЕ ПОЛОЖЕНИЯ ПО ОРГАНИЗАЦИИ ПРАКТИКИ
  2. II.НЕКОТОРЫЕ ПРОБЛЕМЫ ИЗУЧЕНИЯ ФИЛОСОФИИ ПРАКТИКИ
  3. II.НЕКОТОРЫЕ ПРОБЛЕМЫ ИЗУЧЕНИЯ ФИЛОСОФИИ ПРАКТИКИ 1 страница
  4. II.НЕКОТОРЫЕ ПРОБЛЕМЫ ИЗУЧЕНИЯ ФИЛОСОФИИ ПРАКТИКИ 2 страница
  5. II.НЕКОТОРЫЕ ПРОБЛЕМЫ ИЗУЧЕНИЯ ФИЛОСОФИИ ПРАКТИКИ 3 страница
  6. II.НЕКОТОРЫЕ ПРОБЛЕМЫ ИЗУЧЕНИЯ ФИЛОСОФИИ ПРАКТИКИ 4 страница
  7. IV. Товари й транспортні засоби комерційного призначення, що зберігаються на складі митного органу

До джерел АП відносяться інформаційні документи, листи, вказівки Вищого Господарського суду, Верховного Суду України, в яких на основі аналізу та узагальнення судової практики висловлюються роз'яснення, тлумачення, позначаються напрямки найбільш правильного застосування чинного законодавства. Вони мають велике значення для складання локальних актів та носять рекомендаційний характер.

Під судовою практикою розуміють діяльність суду загальної юрисдикції та господарського суду по однаковому застосуванню норм права при розгляді спорів.

Згідно із Законом України "Про судоустрій України” від 07.02.2002 р. Верховний Суд України дає роз’яснення судам з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики. Право надання рекомендаційних роз’яснені нижчестоящим судам також надано вищим спеціалізованим судам – Вищому господарському суду та Вищому адміністративному суду.

Значення цих узагальнень та роз’яснень – однакове правозастосування.

Таким чином, проаналізувавши джерела АП можна відзначити, що сучасне аграрне законодавство характеризується:

- надмірною кількістю нормативно-правових актів, що мають різну юридичну силу;

- аграрно-правові норми містяться у законних та підзаконних актах різних галузей законодавства;

- зустрічаються деякі норми, що в різних законах по-різному тлумачаться чи суперечать одна одній.

Звісно, що все це негативно впливає на практику застосування права. В зв'язку із цим вчені пропонують такі шляхи вдосконалення аграрного законодавства:

- прийняття Основ аграрного законодавства;

- прийняття групи законів стосовно кожного блоку діяльності в АПК;

- прийняття Аграрного кодексу, який би регулював весь комплекс аграрних відносин (земельних, трудових, майнових, членських, що складаються у сфері с/г виробництва всіх суб'єктів аграрного підприємництва, всіх форм власності та організаційно-правових форм). Такий кодифікований документ має забезпечити законодавче регулювання аграрних відносин на високому рівні.

5/ 10. Міжнародні договори та міждержавні угоди як джерела аграрного права України.

 

Відповідно до КУ (ст. 9) міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надала ВРУ, є частиною національного зак-ва У.

Так, існує Угода про Спільний аграрний ринок держав-учасниць СНД, яку Україна ратифікувала в 1999 році. Цією Угодою передбачено поетапне створення спільного аграрного ринку, що забезпечує вільний рух сільськогосподарської продукції, продовольчих товарів, науково-технічної продукції, технологій, засобів виробництва і послуг для агропромислового комплексу національного походження. Координацію діяльності здійснює Міжурядова рада з питань АПК. Сторони встановлюють в рамках Спільного аграрного ринку узгоджену систему санітарної, фітосанітарної і ветеринарної регламентації, визначають правила торгівлі та стандарти на товари і послуги. Створення Спільного аграрного ринку передбачає:

поетапне формування узгодженої торговельної та митної політики;

забезпечення умов, які сприяють ефективному функціонуванню ринків товарів та послуг, розвитку конкуренції між товаровиробниками і захисту прав споживачів;

розвиток виробничої кооперації та інших форм співробітництва, в тому числі по виробництву машин та устаткування, а також інших матеріально-технічних ресурсів для потреб агропромислових комплексів Сторін;

стимулювання сільськогосподарських товаровиробників та інших суб’єктів ринкових відносин у розвитку виробництва та інфраструктури ринку; тощо

Є також Міжнародна угода про зерно від 1995 року(Конвенція про торгівлю зерном), цілями якої є: a) сприяння міжнародному співробітництву в усіх галузях торгівлі зерном, b) сприяння розширенню міжнародної торгівлі зерном і забезпечення якомога вільнішого розвитку такої торгівлі, у тому числі усунення торговельних бар’єрів, а також нечесної й дискримінаційної практики; c) сприяння стабілізації міжнародних ринків зерна в інтересах усіх членів настільки, наскільки це є можливим, зміцнення світової продовольчої безпеки й сприяння розвиткові країн, економіки яких значною мірою залежать від комерційних продажів зерна.

Двосторон. договори:

-Угода між Міністерством аграрної політики України та Міністерством сільського господарства Туркменістану про співробітництво в галузі випробування та охорони сортів рослин;-Угода між Міністерством аграрної політики України та Міністерством сільського господарства і рибальства Республіки Франція про співробітництво в галузі насінництва;-Угода між Міністерством аграрної політики України та Міністерством сільського господарства Республіки Таджикистан про співробітництво в галузі агропромислового комплексу;-Угода між Міністерством аграрної політики України і Міністерством сільського господарства Литовської Республіки про співробітництво в галузі карантину рослин;-Угода про співробітництво в галузі сільського господарства між Міністерством аграрної політики України та Міністерством сільського господарства Китайської Народної Республіки тощо.

+++до джерел аграрного права можна віднести Міжнародну Конвенцію по захисту рослин (Рим, 6 грудня 1951 р.), Угоду про міждержавні взаємовідносини з питань агропромислового комплексу (Акмола, Казахстан, 29 березня 1993 р.), (43)

Україна виходить з визнання примату міжнародного права над нормами національного законодавства у галузі охорони і використання земель. Згідно ст.71 Закону «Про охорону навколишньої природного середовища», якщо міжнародним договором, укладеним Україною, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в національному законодавстві про охорону навколишньої природного середовища, то застосовуються правила міжнародного договору.

 

У ст. 9 Конституції закріплено положення, відповідно до якого міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства України. Укладені і необхідним чином ратифіковані міжнародні договори України, згідно ст. 17 Закону «Про міжнародні договори України»1, складають невід'ємну частину національного законодавства і застосовуються в порядку, встановленому для норм національного законодавства. Однак вчені-юристи задаються питанням про те, чи має пряму дію належним чином підписаний міжнародний акт на території України або потрібне прийняття аналогічного акта внутрішньодержавної правотворчості2. Дана проблема актуальна і сьогодні у зв'язку з відсутністю державно-правових механізмів і досвіду прямої реалізації міжнародних норм, що породжує необхідність прийняття національних законів дублюючих міжнародні акти.

 

Україною підписано і ратифіковано ряд міжнародних договорів, що регулюють екологічні відносини, у тому числі і відносини щодо охорони земель. Так, Конвенція про водно-болотні угіддя має міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів, що була підписана 2 лютого 1971 року3 в м. Рамсар (Іран) і Рамкова конвенція ООН про зміну клімату, підписана 11 червня 1992 року4 в м. Ріо-де-Жанейро (Бразилія), що стали частиною екологічного законодавства України 29 жовтня 1996 року.

Аграрне законодавство є однією з провідних галузей законодавства України і являє собою сукупність правових актів, що регулюють аграрні відносини. Аграрному законодавству притаманний комплексний підхід. Це зумовлено тим, що в аграрному секторі економіки складаються суспільні відносини, що регулюються нормами різних галузей права: цивільного, фінансового, адміністративного, земельного, кооперативного та ін. Узагальнюючою ознакою, що характеризує незалежність аграрного законодавства (як і аграрного права в цілому) від інших галузей права, є сільськогосподарське виробництво з усім спектром суспільних відносин, пов'язаних із землеробством, специфікою земельних відносин.

В які б відносини не вступав виробник сільськогосподарської продукції: у фінансові, цивільні, кооперативні, трудові, він має погодити їх з можливостями використання землі, врахувати ризик господарювання, що не залежить від людини (грунтово-кліматичні та інші природні фактори: явища природи, специфічні особливості окремих рослин і тварин), врахувати факт використання землі й інших природних ресурсів як основних засобів виробництва, використання як засобів виробництва живих організмів, розбіжність робочого періоду з періодом виробництва, що визначає його сезонність. До того ж ці умови повинні бути враховані незалежно від форми власності на землю та на основні засоби виробництва.

Специфіка сільського господарства є основним об'єктивним фактором, що зумовлює зацікавленість держави у відособленому регулюванні суспільних відносин, що виявляється в наявності великого аграрного законодавства, а також у відповідних принципах і методах регулювання цих відносин.

Аграрними правовідносинами, тобто відносинами, урегульованими нормами аграрного права й суміжними з ним галузями права, є відносини, що складаються в процесі виробництва сільськогосподарської продукції, а також після її перероблення та реалізації. При цьому виникають відносини щодо використання земельних ділянок і майна сільськогосподарських товаровиробників, їх матеріально-технічного забезпечення, трудові відносини, відносини щодо організаційного забезпечення функціонування цього сектора економіки тощо.

Отже, основна особливість аграрних правовідносин полягає в тому, що вони не є цілісними, а становлять органічний комплекс земельних, майнових, трудових і організаційно-управлінських відносин. Узяті окремо вони належать до сфери регулювання традиційних галузей права — адміністративного, земельного, цивільного, трудового, фінансового, однак усі разом, вони утворюють єдиний органічний комплекс, набувають цілісності, оскільки в цій єдності вони орієнтовані на правове забезпечення сільськогосподарського виробництва з урахуванням його специфіки.

Суб'єктами аграрних правовідносин визнаються фізичні й юридичні особи, наділені правами та обов'язками у сфері виробництва, переробки й реалізації сільськогосподарської продукції, а також у їхньому виробничо-технічному й соціальному забезпеченні.

Склад суб'єктів аграрних правовідносин, так само як і їхня роль у сільськогосподарському виробництві, не лишилися незмінними. Вони змінюються внаслідок зміни самих регульованих аграрним правом суспільних відносин. Земельна й аграрна реформи докорінно змінили не тільки статус сільськогосподарських підприємств та організацій, які раніше функціонували, але й сприяли виникненню нових суб'єктів аграрних правовідносин — фермерських господарств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських товариств, приватних (приватно-орендних) підприємств та ін. Суб'єктами аграрних правовідносин є не лише юридичні особи, а й громадяни, які ведуть особисті селянські господарства.

Аграрні правовідносини відрізняються не тільки своїм особливим складом учасників (суб'єктів), але й специфічними об'єктами, найважливішим з яких є земля з її неповторними властивостями і якостями.

Земля як об'єкт аграрних правовідносин відіграє винятково важливу роль у сільськогосподарському виробництві. Вона — головний засіб виробництва сільськогосподарської продукції і просторовий базис будь-якої діяльності, в тому числі й місце проживання сільських жителів. Унікальні властивості землі: обмеженість, наявність родючих ґрунтів тощо впливають і на правове становище суб'єктів аграрних правовідносин, і на саме регулювання цих правовідносин. Об'єктами аграрних правовідносин можуть бути й інші природні ресурси — ліс, водойми, загальнопоширені корисні копалини тощо, характер і межі користування якими визначаються спеціальним законодавством.

Не останнє місце серед об'єктів аграрних правовідносин належать тваринам. Тваринництво — одна з основних галузей сільськогосподарського виробництва, тому ці відносини є важливою складовою аграрних правовідносин. Закон України від 13 грудня 2001 р. "Про тваринний світ" виключає домашніх тварин із самого поняття тваринного світу, залічуючи їх до товарно-матеріальних цінностей, що є об'єктами майнових правовідносин. Багато хто з авторів не погоджуються з цим положенням, оскільки тваринний світ — це сукупність усіх живих організмів, а не тільки тих, які перебувають на волі, що рівнозначно лише такому поняттю, як дика фауна, а не всьому тваринному світові. Норми права в сфері тваринництва надзвичайно вузькі. Наприклад, Закон від 15 грудня 1993 р. "Про племінну справу у тваринництві" (в редакції Закону від 21 грудня 1993 р.) визначає загальні — правові, економічні та організаційні основи племінної справи у тваринництві, спрямовані на поліпшення племінних і продуктивних якостей тварин, підвищення економічної ефективності та конкурентоспроможності галузі. А Закон України від 22 лютого 2000 р. "Про бджільництво" регулює відносини щодо розведення, використання та охорони бджіл, виробництва, заготівлі й переробки продуктів бджільництва, ефективного використання бджіл для запилення ентомофільних рослин сільськогосподарського призначення, інших видів запилювальної флори, створення умов для підвищення продуктивності бджіл і сільськогосподарських культур, забезпечення гарантій дотримання прав та захисту інтересів фізичних і юридичних осіб, які займаються бджільництвом.

Об'єктам аграрних правовідносин властиві й інші особливості, які не мають аналогів в інших галузях права. До таких, насамперед, належать ті, що з'явилися в ході реформування сільськогосподарських підприємств — нові види майна: земельні й майнові паї, що є об'єктами складних, але досить поширених на селі правових відносин. Своєрідними об'єктами аграрних правовідносин є селекційні досягнення в рослинництві і тваринництві. Зазначені об'єкти аграрних правовідносин надають особливої, неповторної специфіки цим відносинам, роблять їх несхожими на відносини, врегульовані іншими галузями українського права.

Підставами виникнення, зміни й припинення аграрних правовідносин є юридичні факти, тобто обставини, які породжують за чинним законодавством певні правові наслідки. Згідно зі ст. 11 ЦК цивільні права та обов'язки, в тому числі й сільськогосподарських організацій, виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Відповідно до цього цивільні права та обов'язки виникають із: договорів та інших правочинів; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) шкоди; актів цивільного законодавства; з адміністративних актів; внаслідок інших дій громадян і організацій; рішень суду; настання або ненастання певної події. Наведені положення ЦК мають універсальне значення і належать не тільки до цивільних правовідносин, але й до відносин, регульованих нормами інших галузей права, зокрема аграрного.

Змістом будь-яких правовідносин, у тому числі й аграрних, є права та обов'язки учасників цих відносин. Права та обов'язки суб'єктів правовідносин взаємозалежні й взаємозумовлені. Тому характеристика прав одного контрагента, як правило, означає й характеристику відповідних обов'язків іншої сторони.

Основні напрями й зміст прав та обов'язків сільськогосподарських організацій визначаються метою аграрного виробництва, його завданнями на тому чи іншому етапі його розвитку. Цілями агропромислового виробництва, в тому числі й аграрного сектора, є вихід аграрної економіки з кризового стану, зростання сільськогосподарської продукції, підвищення економічної ефективності агропромислового виробництва, соціальне відновлення села. А основними його напрямами є здійснення земельної й аграрної реформ, забезпечення збереження й постійного нарощування ресурсного потенціалу в сільському господарстві і сфері переробки, насамперед, родючості землі, тваринництва, рослинництва тощо.

З огляду на це основними правами та обов'язками сільськогосподарських організацій в сфері земельних правовідносин є їх права та обов'язки щодо раціонального використання землі як головного засобу сільськогосподарського виробництва; впровадження прогресивних технологій, запобігання деградації родючості орних земель та їх відтворення, відновлення системи застосування мінеральних і органічних добрив, перехід на нові системи землеробства.

У галузі тваринництва правами та обов'язками сільськогосподарських організацій є застосування перспективних енергозберігаючих технологій утримання тварин і птахів; збільшення виробництва повноцінних кормів; створення комплексів технічних засобів для високомеханізованих і автоматизованих систем; удосконалення племінної справи у тваринництві; реконструкція промислових комплексів з виробництва продуктів першої потреби.

Одним з основних елементів прав та обов'язків сільськогосподарських організацій є відносини, пов'язані з передачею ними земельних і майнових паїв в оренду і виплатою останніми відповідної орендної плати. Права та обов'язки сільськогосподарських організацій у сферах матеріально-технічного постачання, виробничо-технічного обслуговування, а також реалізації виробленої сільськогосподарської продукції, сировини й продовольства визначаються договорами, що укладаються ними самостійно з іншими господарюючими суб'єктами.

Залежно від сфери, в якій виникають ті чи інші аграрні правовідносини, вони поділяються на 2 групи: внутрішньогосподарські й зовнішньогосподарські. Ці відносини відрізняються не тільки своїм змістом, а й характером нормативних актів, що їх регулюють, і методами цього регулювання. Так, якщо зовнішні відносини сільськогосподарських організацій регулюються переважно нормативно-правовими актами, прийнятими компетентними органами державної влади, то відносини, що виникають всередині сільськогосподарських комерційних організацій, регулюються в основному актами внутрішньогосподарських органів.

Кожна з цих груп може бути класифікована і на дрібніші підрозділи. Так, внутрішні відносини сільськогосподарських організацій можуть бути поділені на відносини в сфері рослинництва і тваринництва, а кожна з них, у свою чергу, — на відносини в насінництві, овочівництві, плодівництві та ін. Внутрішні відносини сільськогосподарських організацій також можуть бути поділені на трудові, майнові, фінансові та ін. Поняття та особливості аграрних правовідносин, їх елементи

 

Норми аграрного права, як і будь-які інші правові норми, запроваджують для того, щоб певним чином урегулювати суспільні відносини суб'єктів господарювання в процесі виробництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції і сировини. Внаслідок цього вони набувають характеру аграрних правовідносин, що являють собою, як про те вже йшлося, комплекс земельних, майнових, трудових, організаційно-управлінських та інших відносин, у своїй сукупності спрямованих на правове забезпечення сільськогосподарського виробництва з урахуванням його специфіки. Правовідносини, що складаються в процесі виробництва сільськогосподарської продукції, є серцевиною, віссю, аграрних правовідносин, що об'єднують усі інші, суміжні з ними, правовідносини, утворюючи їх комплекс. Саме вони здійснюють найбільший вплив на інші правовідносини, зокрема у сфері переробки і реалізації сільськогосподарської продукції, створення матеріально-технічної бази виробництва, його виробничо-технічного, хімічного і гідромеліоративного обслуговування тощо. У зв'язку з цим, попри всю багатогранність і неоднорідність аграрних правовідносин, вони не тільки тяжіють одне до одного, але й становлять єдиний комплекс зі своєю специфікою, пов'язаною з сільськогосподарським виробництвом та інтересами його виробників.

 

Складність, багатогранність і своєрідність аграрних правовідносин обумовлюються особливостями виробництва в аграрному секторі, пов'язаними передусім з обробкою землі як основного засобу виробництва, вирощуванням, переробкою і реалізацією сільськогосподарської продукції, використанням у процесі виробництва живих організмів, його сезонністю, умовами проживання і праці в сільській місцевості та іншими факторами.

їх специфіка і особливості обумовлюються й суб'єктним складом, його різноманітністю і формами власності, на яких базується діяльність виробників сільськогосподарської продукції.

 

Ще однією ознакою своєрідності аграрних правовідносин є те, що вони в одній і тій же галузі можуть мати як горизонтальний, так і вертикальний характер на відміну від традиційних галузей права: цивільного та адміністративного.

Аграрні правовідносини — це вид суспільних відносин, що врегульовані нормами аграрного права і суміжних з ним галузей права в комплексі, які складаються між суб'єктами в аграрному секторі, об'єднаними одним інтересом щодо виробництва, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції та сировини.

 

Виробництво сільськогосподарської продукції і господарювання суб'єктів аграрного сектора безвідносно до форм власності (на яких базується їх діяльність) є основою аграрних правовідносин, що об'єднує всі правовідносини в комплексну правову спільність. Будь-які правовідносини, в тому числі і аграрні, виникають і існують лише при наявності низки необхідних елементів. Вони складаються між певними суб'єктами стосовно майнових чи немайнових благ, які становлять об'єкт цих правовідносин. Безсуб'єктних, як і безоб'єктних правовідносин не буває. Важливим елементом аграрних правовідносин, як і всіх інших, є їхній зміст, що знаходить свій вияв у конкретних суб'єктивних правах і обов'язках їх учасників.

Суб'єктами або учасниками аграрних правовідносин є юридичні особи, підприємства й організації, фізичні особи, громадяни-підприємці і громадяни, які не займаються підприємницькою діяльністю, тобто виробники сільськогосподарської продукції, які володіють відповідною правоздатністю і є суб'єктами аграрних правовідносин. Це — сільськогосподарські підприємства всіх видів і їх об'єднання, господарські товариства, сільськогосподарські кооперативи, державні підприємства, селянські (фермерські) господарства та їх об'єднання, приватні (приватно-орендні) підприємства, підприємства переробки сільськогосподарської продукції, інші суб'єкти господарювання, засновані на приватній власності, а також фізичні особи — підприємці, просто фізичні особи, які на правах членства чи засновництва вступають, як правило, у внутрішні правовідносини як між собою, так і з юридичними особами, (Більш детально про це див. у розділі 1.)

 

В умовах розвитку аграрного сектора і зміни структури інвестицій розширюються зв'язки учасників аграрних правовідносин України з іноземними партнерами і створюються спільні підприємства, які також є суб'єктами аграрних правовідносин.

Згідно з положеннями загальної теорії держави і права під об'єктом правовідносин слід розуміти те, на що дані правовідносини спрямовані, певним чином впливають. Це визначення стосується й об'єктів аграрних правовідносин. В аграрних правовідносинах поведінка їх суб'єктів спрямована на різноманітні матеріальні (як правило, результати людської праці), нематеріальні (ділова репутація, честь, гідність) і природні блага (земля, загальнопоширені надра, ліси, води).

 

Специфіка аграрних відносин полягає в тому, що основним об'єктом відносно інших об'єктів є земля (спеціальний об'єкт) з її неповторними якостями.

Земля, як найважливіший об'єкт аграрних правовідносин, відіграє винятково важливу роль у сільськогосподарському виробництві. Вона — головний засіб виробництва сільськогосподарської продукції і базис будь-якої діяльності, в тому числі і селян, чиє життя пов'язане з землею як у виробництві, так і в побуті. Саме тому майже всі правовідносини в аграрному секторі прямо чи по-бічно залежать від правовідносин, які виникають між суб'єктами стосовно землі як основного засобу виробництва.

 

Сільськогосподарські підприємства та об'єднання незалежно від форми і видів, а також незалежно від форми власності, на яких базується їх діяльність, у тому числі і особисті селянські господарства громадян, а також інші суб'єкти і учасники аграрних правовідносин, володіють такими нерухомими об'єктами, як споруди господарсько-виробничого призначення (приміщення для управлінського апарату, будівлі для утримання робочої і продуктивної худоби, ферми, виробничі комплекси, споруди для переробки сільськогосподарської продукції і торгівлі, кормоцехи тощо).

Об'єктами аграрних правовідносин, окрім землі, можуть бути і такі природні ресурси, як ліси, води, загальнопоширені корисні копалини тощо, характер і межі використання яких визначається спеціальним законодавством.

 

Важливу роль серед об'єктів аграрних правовідносин відіграють і живі організми — тварини. Тваринництво — одна із основних галузей сільськогосподарського виробництва, а тому відносини в цій сфері є важливою складовою частиною аграрних правовідносин.

Деякі види майна і майнових прав, такі як об'єкти аграрних правовідносин, притаманні тільки їм і не мають аналогів в інших галузях права. В першу чергу це стосується земельних і майнових паїв (часток), а також права на них і виділення землі і майна в натурі.

 

Наявність об'єктів в аграрних правовідносинах обумовлює конкретні акти поведінки їх суб'єктів, закріплені у вигляді моделі в правах і обов'язках і реально здійснювані в повсякденному житті. Так, характер об'єкта, його якості дають можливість застосування специфічних форм захисту прав учасників аграрних правовідносин. Якщо об'єктом аграрних правовідносин виступає будь-яка річ, вона може бути відшукана в натурі, передана в користування особі, яка має на неї право, тощо.

Структуру аграрних правовідносин складає зв'язок суб'єктивних прав і обов'язків, які становлять зміст правовідносин. Розглядаючи аграрні правовідносини як єдність матеріального змісту і правової форми, можна розрізнити такі зв'язки елементів правовідносин:

 

1) зв'язок прав і обов'язків як закріпленої нормою моделі, що повинна обумовлювати реальну поведінку;

2) реальний зв'язок учасників правовідносин, який повинен відповідати моделі поведінки, закріпленої у відповідній нормі;

 

3) зв'язок реальної поведінки і моделі, яка знаходить своє вираження в здійсненні прав і виконанні обов'язків.

Дослідження структури аграрних правовідносин, як єдності правової форми і матеріального змісту, дає підстави зробити висновок про наявність таких елементів у структурі аграрних правовідносин: учасники аграрних правовідносин; права та обов'язки учасників, їх взаємозв'язок; реальна поведінка учасників правовідносин згідно з правами і обов'язками; об'єкти аграрних правовідносин.

 

§ 2. Підстави виникнення, зміни та припинення аграрних правовідносин

Аграрні правовідносини виникають, змінюються і припиняються не самі по собі, а лише з настанням певних життєвих обставин, які називаються юридичними фактами. Це такі обставини, з якими закон пов'язує виникнення, зміну чи припинення певних прав та обов'язків учасників аграрних правовідносин.

 

Ці факти виступають як ланка, що пов'язує правову норму і аграрні відносини.

Так, аграрне законодавство передбачає державну закупку сільськогосподарської продукції в товаровиробників АПК. Проте, щоб ці правовідносини настали, необхідний такий юридичний факт, як договір, який повинні укласти учасники закупки продукції. Але підстави виникнення деяких аграрних правовідносин, в тому числі й організаційно-управлінських, становить не один юридичний факт, а декілька, які можуть виникати в один і той же час або ж у певній послідовності. Наприклад, для створення селянського (фермерського) господарства потрібно, пройшовши конкурсний відбір, отримати Державний акт на право приватної власності чи постійного користування землею або укласти договір на тимчасове користування нею, отримати земельну ділянку в натурі і зареєструвати фермерське господарство згідно з чинним законодавством. Такі підстави виникнення аграрних правовідносин вважаються складним юридичним фактом (або юридичним складом).

 

У цивільному законодавстві передбачено перелік (який не є і не може бути вичерпним) юридичних фактів як підстав виникнення, зміни чи припинення правовідносин. Ці юридичні факти мають універсальне значення і стосуються не тільки цивільних правовідносин. Роль правоутворюючих, правозмінюючих та правоприпиняючих відносин вони відіграють і в інших галузях права, в тому числі і аграрного.

З урахуванням цього для полегшення орієнтування серед численних юридичних фактів, відмежування один від одного проведена їх класифікація.

 

Залежно від характеру перебігу та вольових ознак усі юридичні факти поділяються на дві основні групи: дії та події.

Дії — це такі юридичні факти, в яких виражена воля людей, конкретних індивідів або їх колективів, наприклад, укладення угоди, виконання зобов'язання, здійснення правочинів, заподіяння шкоди тощо.

 

У свою чергу дії поділяються на правомірні та неправомірні. Правомірними є всі дозволені, не заборонені законом дії. І навпаки, дії, які порушують установлені законом заборони, визнаються як неправомірні (заподіяння шкоди, невиконання або неналежне виконання зобов'язань тощо).

Правомірні дії поділяються на три великі групи — адміністративні акти, правочини та юридичні вчинки.

 

Адміністративні акти становлять владні розпорядження державних органів і органів самоврядування, адресовані конкретним суб'єктам аграрних правовідносин, або управлінських органів того чи іншого сільськогосподарського підприємства своїм підрозділам, які спрямовані на виникнення, зміну чи припинення аграрних правовідносин, наприклад, акти місцевих органів влади і управління про закупки зерна та іншої сільськогосподарської продукції, рішення загальних зборів кооперативних сільськогосподарських підприємств і об'єднань про оплату праці відповідно до кінцевого виробничого результату тощо.

Правочинами є дії, спеціально спрямовані на встановлення, зміну або припинення аграрних правовідносин. Це вольові дії фізичних чи юридичних осіб, які передбачають досягнення конкретного правового результату. В умовах запровадження ринкових відносин в аграрному секторі правочини набувають широкого розвитку. З'являються їх нові види, причому такі, які в умовах командно-адміністративної системи були просто неможливі. Протягом багатьох десятиліть земля як об'єкт державної власності перебувала в правовому режимі суворої заборони щодо здійснення будь-яких правочинів. У сучасних умовах господарювання в аграрному секторі громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок для ведення селянських (фермерських) господарств, ведення особистого селянського господарства, а також внаслідок купівлі-продажу земельних ділянок, їх успадкування тощо. З прийняттям Земельного кодексу України коло правочинів, об'єктом яких виступає земля, значно розширилося.

 

Під подіями слід розуміти такі юридичні факти, які виникають незалежно від волі людей (наприклад, засуха, землетрус, пожежа або інші стихійні лиха).

Ця класифікація має важливе не тільки теоретичне, але й практичне значення. Так, стихійне лихо звільняє державні сільськогосподарські підприємства від відповідальності за непоставку чи недопоставку сільськогосподарської продукції.

 

Незважаючи на різноманітність підстав виникнення аграрних правовідносин в цілому, вони, проте, являють собою єдиний органічний правовий комплекс, хоча і мають суттєві відмінності, що характеризуються змістом, видами і формою конкретних аграрних правовідносин. Одним з необхідних критеріїв класифікації аграрних правовідносин є їх економічний зміст, бо вони формуються у сфері сільськогосподарського виробництва, з одного боку, і товарного обороту — з другого. Виходячи з цього, виробництво сільськогосподарської продукції без відносин із виробниками інших галузей народного господарства товаровиробниками аграрного сектора просто неможливий.

§ 3. Класифікація аграрних правовідносин

 

Залежно від сфери, в якій виникають ті чи інші аграрні правовідносини, вони можуть бути поділені на дві великі групи: внутрішні (внутрішньогосподарські) і зовнішні (зовнішньогосподарські). Цим відносинам притаманний свій зміст, характер нормативних актів, які їх регулюють, принципи, а також методи їх регулювання.

 

Зовнішні аграрні правовідносини, в основному, регулюються нормативними правовими актами, які приймаються Верховною Радою України та іншими компетентними органами державної влади. На противагу їм внутрішні аграрні відносини, які виникають усередині підприємств, інших господарських формувань — виробників сільськогосподарської продукції регулюються, як правило, локальними внутрішньогосподарськими актами їх вищих органів управління.

Характер виробництва в аграрному секторі свідчить про наявність багатогранних і чисельних правовідносин, які не виходять за межі того чи іншого суб'єкта господарювання. Це, як правило, правовідносини, що Грунтуються на членстві в акціонерному чи іншому сільськогосподарському товаристві, сільськогосподарському кооперативі, селянському (фермерському) господарстві, а також на трудовому договорі (контракті) в державних, державно-колективних та інших сільськогосподарських організаціях. Вони формуються в процесі організації виробничо-господарських відносин щодо обробітку землі, переробки і реалізації сільськогоспо-дар чкої продукції.

 

Нині в аграрному секторі питому вагу становлять добровільні об'єднання громадян на умовах членства.

Їх господарювання грунтується на приватній власності. Це обумовлює повноту самоврядування у визначенні прав і обов'язків, формуванні виробничих, трудових, економічних і соціальних правовідносин. Різноманітні управлінські, майнові, трудові та соціально-побутові відносини виникають у межах діяльності суб'єктів агропромислового сектора (відносини між ними і їх членами). Згадані правовідносини, як правило, регулюються спеціальними локальними нормативними актами — актами конкретних суб'єктів господарювання (статутами, положеннями про норми виробітку та оплату праці, правилами внутрішнього трудового розпорядку тощо).

 

Так, згідно з законами України «Про сільськогосподарську кооперацію», «Про господарські товариства», членство в таких утвореннях грунтується на праві добровільного вступу і безперешкодного виходу з їх складу. А статутами цих товаровиробників, які розробляються відповідно до вимог зазначених законів, вирішуються питання щодо самостійного розпоряджання виробленою продукцією, забезпечення дотримання правил і норм охорони праці, техніки безпеки, вимог виробничої санітарії. Членам підприємства гарантуються рівні права з працівниками державних підприємств щодо мінімального рівня оплати праці, умов і розмірів соціального захисту працівників, які цього потребують, відпусток по вагітності, пологах, догляду за дитиною та ін.

Безперечно, що сільськогосподарське виробництво можливе лише за умови належного обробітку землі працівниками аграрного сектора. Це свідчить про те, що земельні і трудові відносини в аграрному секторі настільки взаємопов'язані і взаємообумовлені, що їх правове регулювання можливе лише в нерозривному зв'язку. Причому такий зв'язок і така взаємообумовленість однаковою мірою характерні як для виробників з добровільним об'єднанням громадян на умовах членства (кооперативи, акціонерні товариства, селянські (фермерські) господарства), так і для виробників державних (технікуми-радгоспи та інші навчальні й дослідницькі державні сільськогосподарські організації і об'єднання), трудові відносини яких регулюються трудовим законодавством, хоча і в цьому випадку їх специфіка враховується і визначається при застосуванні в умовах аграрного виробництва.

 

Таким чином, у загальному комплексі внутрішніх правовідносин у сфері сільськогосподарського виробництва чільне місце серед інших належить правовідносинам земельним і трудовим.

Звичайно, не всі земельні відносини, що становлять предмет регулювання земельного права, одночасно підпадають під регулювання нормами аграрного права. Аналізуючи ці правовідносини, Н. І. Титова цілком слушно зауважує, що аграрне право регулює переважно відносини з організації та виробничої діяльності всіх сільськогосподарських підприємств і об'єднань. При цьому норми земельного права виступають як загальні положення, вихідні засади, принципи, що специфічно відбиваються в нормах аграрного права стосовно господарсько-виробничої діяльності, раціонального використання земель сільськогосподарськими підприємствами.

 

Раціональне і цільове використання землі в процесі організації і здійснення сільськогосподарського виробництва, а також створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання, що базується на різних формах власності, становить одне з головних завдань аграрного права (законодавства).

Як земельні та трудові, так і майнові відносини, які формуються всередині сільськогосподарських підприємств і організацій, надають специфічності внутрішнім аграрним правовідносинам.

 

Головну і найвагомішу частину майнових відносин становлять правовідносини по володінню, користуванню і розпорядженню майном, яке належить їх учасникам на правах власності, повного господарського відання чи оперативного управління.

Мета формування цих правовідносин — забезпечення належного і економного використання майна в процесі сільськогосподарського виробництва.

 

Так, згідно з Законом України «Про селянське (фермерське) господарство» селянське фермерське господарство має право використовувати для потреб господарства загальнопоширені корисні копалини (пісок, глина, гравій, торф тощо), лісові угіддя, водні об'єкти та прісні підземні води, які є на земельній ділянці, а також інші корисні властивості землі відповідно до законодавства України.

Особам, які ведуть селянське (фермерське) господарство, можуть належати на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними, земля, житлові будинки, квартири, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба і т. ін. Власники цього майна вступають у різноманітні внутрішні майнові правовідносини.

 

Внутрішній характер мають і організаційно-управлінські відносини, які формуються між виробниками сільськогосподарської продукції і їх структурними виробничими підрозділами (ланками, бригадами, фермами, підсобними підприємствами).

В умовах здійснення земельної і аграрної реформ і розширення легальних організаційно-правових форм господарювання управлінсько-організаційні відносини наповнюються новим змістом. Відповідно до Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» вищим органом управління кооперативом є загальні збори його членів.

 

Для підготовки окремих питань загальні збори, а в період між ними — правління кооперативу або спостережна рада можуть утворювати спеціальні комісії з членів кооперативу. Таким чином, у сучасних умовах господарювання управлінсько-організаційні правовідносини все більше наповнюються змістом самоуправління. Зовнішні (зовнішньогосподарські) правовідносини — це комплекс відносин, які складаються між сільськогосподарськими підприємствами в аграрному секторі, поміж їх об'єднаннями та іншими учасниками сільськогосподарського виробництва між собою, а також іншими підприємствами, організаціями. Природа цих відносин досить детально охарактеризована в юридичній літературі. Це здебільшого договірні відносини, які виникають у процесі розпорядження рухомим і нерухомим майном та іншими матеріальними цінностями, які належать суб'єктам аграрних правовідносин на праві власності, а також податкові та зовнішні деліктні відносини.

Перехід до ринкових відносин збільшує роль договірної форми і співробітництва між суб'єктами в сільському господарстві, а також між ними і суб'єктами інших галузей народного господарства. Це обумовлюється тим, що суб'єкти аграрного сектора в умовах виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції виступають як самостійні виробничо-господарські утворення.

 

Отже, до зовнішніх аграрних договірних відносин належать саме ті сільськогосподарські договори, які обумовлюються специфікою сільськогосподарського виробництва, а саме виробництвом, переробкою та реалізацією сільськогосподарської продукції й сировини. Це, як правило, договори: купівлі-продажу, державної закупівлі та поставки, контрактації та комісії сільськогосподарської продукції, оренди землі на агрохімічне обслуговування, на виконання меліоративних робіт та використання меліоративних земель тощо.

Важливу складову частину зовнішніх аграрних правовідносин становлять відносини по реалізації майнових прав та обов'язків суб'єктами аграрного сектора.

 

В умовах реформування аграрного сектора економіки, на основі приватної власності на землю, всі учасники сільськогосподарського виробництва, власники землі чи будь-якого майна мають право за своїм розсудом здійснювати дії по розпорядженню ним, якщо вони не суперечать чинному законодавству, не порушують права та законні інтереси інших осіб.

Закон України «Про сільськогосподарську кооперацію» зазначає, що сільськогосподарський кооператив є власником будівель, споруд, грошей, майнових внесків його членів, виготовленої ним продукції, доходів, одержаних від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу, а також іншого майна, придбаного на підставах, не заборонених законом. Сільськогосподарський кооператив, як власник, може вступати в будь-які правовідносини з іншими товаровиробниками щодо належного їм майна (купівлі-продажу, міни, застави, оренди і т. ін.). Ці правовідносини мають зовнішній характер.

 

До зовнішніх правовідносин належать і податкові та інші правовідносини, які мають владно-управлінський характер, наприклад плата за землю у формі земельного податку чи орендної плати.

Так, згідно зі ст. 12 Земельного кодексу України до компетенції сільських, селищних, а також міських рад у галузі регулювання земельних відносин належить:

 

— передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб;

— надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності;

 

— вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності;

— викуп земельних ділянок для суспільних потреб;

 

— обмеження, тимчасова заборона використання земель громадянами та юридичними особами в разі порушення ними вимог земельного законодавства;

— розгляд земельних спорів у межах компетенції та інші питання.

 

У разі невиконання або ж неналежного виконання суб'єктами аграрних відносин умов укладених договорів настає відповідальність сторони, яка порушила умови договору. Особа, право якої порушено (кредитор), може вимагати від контрагента, що допустив це порушення (боржника), відшкодування завданих збитків, не звільняючи його від виконання договору в натурі.

Проте шкода і збитки можуть настати і від інших дій (наприклад, завдання каліцтва чи іншої шкоди здоров'ю, пошкодження чи знищення чужого майна і т. ін.) Тому в разі спричинення такими протиправними діями шкоди суб'єкту аграрних відносин третіми особами між ними виникають зовнішні деліктні, майнові правовідносини. Вони являють собою цивільно-правові відносини і відповідальність в даному разі настає на основі цивільного законодавства. У деяких випадках (потрава та знищення посівів) застосовуються норми адміністративного, а то й кримінального законодавства в сукупності з аграрним законодавством. 3. Підстави виникнення, зміни та припинення земельних правовідносин

 

Підставами виникнення, зміни та припинення земельних відносин є юридичні факти — юридично значимі обставини, які поділяються відповідно на правовстановлюю-чі, правозмінюючі та правоприпиняючі. До таких обставин можна віднести: договори та інші угоди, передбачені законом, а також не передбачені законом але такі, що не суперечать йому; акти державних органів та органів місцевого самоврядування, які передбачені законом як підстави виникнення земельних прав та обов'язків; судові рішення, які встановлюють земельні права та обов'язки; набуття земельних прав та обов'язків на підставах, які дозволені законом; заподіяння шкоди; інші дії фізичних та юридичних осіб; події, з якими закон або інший правовий акт пов'язує виникнення, зміну і припинення земельних відносин.

За характером виникнення юридичні факти поділяються на дії та події. Дії являють собою такі юридичні факти, в яких виявляється поведінка людей або їх колективів. Дії (бездіяльність) можуть бути правомірними, тобто такими що відповідають вимогам законодавства, і неправомірними, тобто такими, що суперечать закону. Основні види правомірних дій — землекористування та охорона земель.

Події — це такі юридичні факти, настання яких відбувається незалежно від волі учасників правовідносин (наприклад, засуха, повінь, землетрус або інше стихійне лихо).

Особливістю земельних правовідносин є те, що для виникнення багатьох з них необхідна сукупність юридичних фактів — юридичний склад. Наприклад, для того щоб набути право власності або користування земельною ділянкою на підставі набувальної давності згідно зі ст. 119 ЗК України, необхідна наявність низки юридичних фактів.

Одним з найпоширеніших правовстановлюючих юридичних фактів є приватизація земель.

Зміни земельних відносин у процесі використання земельних угідь завжди пов'язані з подальшою еволюцією тих чи інших дій та подій, а також змінами, які відбуваються у чинному законодавстві. Так, орендодавець за умов збільшення розміру земельного податку має право вимагати збільшення орендної плати, якщо інше не передбачено умовами договору оренди.

Динаміка у земельних правовідносинах особливо характерна для сільськогосподарського виробництва, де якісні характеристики об'єкта таких відносин — земельної ділянки — не є постійними. Однак важливим у таких земельних правовідносинах є те, що вони повинні ґрунтуватися тільки на законних підставах.

Земельне законодавство окремо закріплює перелік правоприпиняючих юридичних обставин. Згідно зі статтями 140 і 141 ЗК України до них належать: добровільна відмова власника або користувача від права на земельну ділянку; смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця або припинення діяльності юридичних осіб за відсутності правонаступника; відчуження земельної ділянки за рішенням власника; звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених земельним законодавством; конфіскація за рішенням суду; невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених земельним законодавством; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати.

Охоронні земельні правовідносини припиняються після здійснення учасником (учасниками) цих відносин дій, які усувають правопорушення. Якщо порушника земельного законодавства притягнуто до юридичної відповідальності, то акт застосування стягнення (покарання) означає припинення охоронних земельних правовідносин.

Дії, як підстави припинення земельних правовідносин, традиційно поділяють на дві групи: 1) ті, які відбуваються за волею землевласника чи землекористувача (відчуження земельної ділянки за рішенням власника, відмова від використання земельної ділянки тощо); 2) ті, які відбуваються за волею органів держави, уповноважених на охорону земельних ресурсів, у тому числі правоохоронних органів загальної компетенції (вилучення земельної ділянки, позбавлення права користування нею у зв'язку з порушенням закону тощо)


Дата добавления: 2015-10-13; просмотров: 1135 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Конституційні засади аграрного права | Закони в системі джерел аграрного права. | А) постанови Верховної Ради України та укази Президента України | Характеристика, види і юридична сила локальних правових актів в сільському господарстві. | Перспективи вдосконалення аграрного законодавства України. | Частина 2 Суб'єкти аграрного підприємства |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Уніфіковані акти про організаційно-правову перебудову| Поняття і види джерел аграрного права.

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.042 сек.)