Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Суспільний і державний устрій Арабського Халіфату

Читайте также:
  1. Виникнення феодальної держави у Франції. Суспільний лад Франції в період феодалізму
  2. Виховання дітей і молоді в східних словян у додержавний період
  3. військово-територіальний устрій на Правобережній
  4. Державний (випускний) іспит з теорії держави і права
  5. Державний (випускний) іспит з теорії держави і права. Перелік контрольних питань
  6. Державний борг в системі публічного боргу
  7. Державний борг — це сума заборгованості за всіма борговими зобов'язаннями держави, відсотки за нею і невиконані фінансові зобов'язання держави перед суб'єктами економіки.

Суспільний лад Халіфату має специфічні особливості, що зближував його в ряді випадків з деспотією Стародавнього Сходу. У принципі земля вважалась власністю держави. У Корані сказано: “Истинно земля во власти бога”. У свою чергу вона поділялась на декілька категорій: священна (земля, де жив пророк), вакф (виділялась школам, богадельням, мусульманським релігійним установам), ікта (давалась за службу), мульх (приватновласницька). Були й общинні родові землі.

Кожна з цих земель мала своє правове регулювання. У Мецці і її околицях, де знаходились святині мусульманської релігії (землі хіджас), під страхом смертної кари не дозволялось з’являтися іновірцям, заборонялось знищувати рослини і тварини.

Правове положення ікта (землі, даної халіфом за службу) багато в чому нагадує бенефіцій. Різниця лише в тому, що за її користування знімався податок у казну. Конфіскація ікта допускалась лише за особливо небезпечний злочин.

Земля сакф знаходилась в користуванні мусульманського духовенства (мечеті, школи, лікарні, богадільні). З цієї землі ніякий податок не стягувався. Багато власників іктів, щоб сплачували податки і не служити, заключали угоди про дарування своїх земель духовенству, при цьому зберігали за собою право отримування прибутків.

З селян, що проживали на державній землі, стягувався поземельний податок – рента (харадж). Його збір супроводжувався масою зловживань. Використовуючи невідповідність офіційного мусульманського календаря з астрономічним, неграмотність населення, чиновники по декілька разів збирали одні і ті ж податки з метою особистого збагачення. Процвітало хабарництво. На тих, хто ухилявся від сплати податків, вішалась свинцева табличка з місцем проживання.

Верхівку пануючого класу складали рабовласники і феодали: каліф, його чисельна родина, чиновники, місцева знать, начальники війська, духовенство, крупні землевласники.

Пригноблені стани – раби, селяни, дрібні ремісники, бедуїни, що розорилися – знаходилися в жахливому становищі. У тих, хто вічно жив у пустелі і кочував по ній до і після прийняття ісламу, усе майно містилося в наметі і верблюді.

Правове становище людини залежало також від належності до мусульманської релігії. Той, хто прийняв мусульманство, як правило, звільнявся від сплати подушного податку. Він платив менші мита за товари, мав низку інших пільг. Правоздатність мусульман була ширшою за правоздатність іновірців. Останні обмежувалися у виборі місця проживання, професії, у пересуванні. Іновірцям дозволялось їздити тільки на ослах. Навіть раб-мусульман за правовим становищем був вище вільного християна, єврея, будь-якого іншого іновірця. Іновірці зазнавали набагато більшого економічного і правового гноблення. Поземельний податок (харудж) складав головне джерело прибутку казни і іноді досягав 2/3 врожаю. Непомірні податки розорювали селян, приводили до повстань.

Протягом VІІІ ст. класова сутність халіфату дещо змінюється, у його соціально-економічній структурі стали переважати феодальні відносини. Рабство було малопродуктивним і мусульманська релігія не перешкоджала відпусканню рабів на волю чи перетворенню їх в кріпосних.

Історія арабського халіфату поділяється на періоди за назвою династій чи місцем знаходження столиці.

Мекканський період (622–661 рр.) – це час правління близьких сподвижників Мухаммеда; Дамаський (661–750 рр.) – Омейядів; Багдадський (750–1055 рр.) – династії Аббасидів. Халіфат був завойований турками в середині ХІ ст. До того часу він розпався на самостійні емірати, його міць була ослаблена повстаннями народних мас.

Після смерті Мухаммеда правителі держави обиралися з його родичів, які стримували титул халіфа (замісника пророка). Таких правителів було чотири: Абу Бекр (632–634), Омар (634–644), Осман (644–656), Алі (656–661) – у Мекканський період.

Першим халіфом доводилось придушувати збройним шляхом сепаратистські заколоти, що виникали у різних районах Аравії. Ці повстання відтворювали соціальні протиріччя в арабському суспільстві між рядовими членами племен та феодальною знаттю. Повстання були придушені, але гострі соціальні протиріччя залишилися. Найкращим засобом примирення маси арабів, особливо бедуїнів, з новою державою та ісламом була політика завоювань, які приносили нові землі та багату військову здобич. Міжнародні обставини сприяли арабським завоюванням. Тривала війна між Візантією та Іраном (602–628) виснажила сили цих держав. Зібравши велике військо, араби змогли почати війну одночасно з Іраном та Візантією. До 640 р. вони завоювали Палестину та Сирію, потім Єгипет (640–642) та, продовжуючи наступ далі на захід, дійшли до Карфагену.

У 634–651 рр. було повністю підкорено Іран, колись могутня Сисанідська держава перестала існувати. У результаті військових вторгнень в сер. VІІ ст. у васальну залежність від арабів попали Вірменія та частина Грузії. За Кавказом арабські війська дійшли до земель Хазарів.

До початку VІІІ ст. арабські завойовники залишали у підкорених країнах місцеві порядки. У Халіфаті зберігалась широка віротерпимість до відношення християн, іудеїв, зороастрійців. Араби, що тільки перейшли до класового суспільства, не могли зразу оволодіти складним феодальним апаратом управління і на перших порах порівняно помірно експлуатували підкорене населення колишніх іранських та візантійських володінь. Тому місцеве населення сприймало арабів як своїх позбавителів. Саме цим, а також сепаратистськими тенденціями феодалів Ірану та незадоволенням східних провінцій економічною та релігійною політикою Візантії пояснюються швидкі успіхи арабських завоювань.

У ході завоювань значна маса арабів переселилась на нові місця. Частина з них перейшла до осілості, інші продовжували кочувати. У багатьох місцях активно проходив процес арабізації місцевого населення. Так було, наприклад, в Ірані, в Сирії, де ще до завоювань жило багато арабів та місцева мова була близька до арабської. Складніше та повільніше відбувався подібний процес в Єгипті та Північній Африці. У Закавказзі, Ірані, Середній Азії, навпаки, араби, що посилилися тут, пізніше були асимільовані місцевим населенням та прийняли їх культуру.

Великі завоювання та значна здобич сприяли ще більшій майновій диференціації та зростанню соціальних протиріч в арабському суспільстві. Особливо це стало помітним за правління Османа. Він порвав зі всіма військово-демократичними порядками і проводив політику в інтересах арабської аристократії. При Османі схвалювалось захоплення земель і накопичення багатств у руках знаті. Це викликало незадоволення низів арабського суспільства. В опозицію до Османа та його роду – роду Омейядів – приєдналося багато ворогуючих феодальних сімейств. Незадоволені групувалися навколо Алі, двоюрідного брата та зятя Мухаммеда. Прибічників Алі стали називати шиїтами (“шиа” – по-арабськи група, партія). Напочатку шиїти були лише політичним угрупованням, а пізніше перетворилися в особливу ланку чи течію в ісламі. Головні вимоги шиїтів зводились до того, щоб передавати його нащадкам Алідам. До шиїтів приєдналися арабські селяни, бедуїни, які сподівалися на звільнення від феодального гніту по милуванню “справедливого халіфа”. Прибічники Алі були і в завойованих областях. 656 року повсталі шиїти вбили халіфа Османа. Халіфом було обрано Алі. Аристократична верхівка, у тому числі рід Омейядів, відмовилась визнати Алі. Почалась громадянська війна (656–661). Алі підтримували низи арабського народу. Але сам він діяв нерішуче, і, розчарувавшись у своєму вожді, частина його колишніх прибічників покинула його. Угруповання, що відійшло від Алі, отримало назву харіджити. Харіджити виступали за повернення до початковий іслам, під яким розуміли устрій соціальної рівності, загальне володіння землею, рівний розподіл військової здобичі. Вони вимагали, щоб халіф обирався всіма мусульманами. Харіджити являли собою демократичну течію в ісламі. Пізніше вони перетворилися в окрему секту.

У середині VІІ ст. сформувалося три течії в ісламі: прибічники офіційного правовірного ісламу – суніти; шиїти та харіджити. Шиїтські та харіджитські гасла в подальшому були сприйняті багатьма народними рухами.

661 року Алі був вбитий одним із харіджитів. Арабська знать Сирії та Єгипту проголосила халіфом Муавію. Це означало, що перемогу в громадянській війні отримала арабська феодальна знать. З цього часу і до 750 р. арабською державою керували халіфи з роду Омейядів. Столицею халіфату стає Дамаск.

Після переведення столиці в Дамаск халіфат за формою правління являв собою теократичну монархію. Головою держави був халіф. Спочатку в Меккі халіф вибирався мусульманською общиною, пізніше він сам став називати свого наступника. Халіфом міг стати тільки той, хто походив з роду Мухаммеда і не мав явних фізичних недоліків. Його обрання в першу чергу залежало від підтримки впливової знаті й верхівки війська.

У руках халіфа була зосереджена вища духовна і світська влади. Він був верховним імамом і головним еміром. Як глава мусульманської общини – тінь бога на землі; замісник пророка і посланник Аллаха – халіф вважався верховним власником земель і необмеженим самодержавним володарем. Він був головнокомандуючим армії, часто очолював її під час походів, призначав і змішував воєноначальників. Вважалося, що халіф повинен управляти за Кораном.

На практиці необмежену владу мали лише деякі халіфи з династії Омейядів в перший період існування Багдадського халіфату.

У ті роки намісники провінції та воєначальники були на боці халіфа і підкорялись тільки йому. По суті взаємовідносини столиці і провінції залежали від багатьох факторів, і перш за все, від чисельності військ, що знаходились у провінції, від того, як склались відносини халіфа з місцевою знаттю. Практичною метою туземних сатрапів було намагання та утримання місця, яке обіймають.

З авторитетом халіфа в питаннях релігії, віри змушені були рахуватись навіть найбільш незалежні еміри. Він міг накласти інтердикт, тобто заборонити богослужіння і відправлення інших релігійних дій, що ставило бунтівного сатрапа у виключно важке становище. Халіф для віруючих мусульман був тим же, що Папа Римський для католиків. Разом з тим він був наділений досить значною військовою, законодавчою і адміністративною владою. З його званням як первосвященика рахувались навіть турки-сельджуки. Ватажок тюркських племен Тогрул-бек став законним государем лише після того, як отримав титул султана від багдадського халіфа.

Феодал, який захопив територію, потребував санкції халіфа на володіння нею. Інвеститура, надана халіфом, що виражена у відповідній грамоті чи дипломі, робила владу будь-якого узурпатора законною, а виступ проти нього вважався державним і релігійним злочином.

При Омейядах центральною областю Халіфату стає Сирія. У ній розселилися ті арабські племена, на які опиралися омейядські халіфи. Сирія стала опорою для поновлення завоювань, що переривалися громадянською війною. У кінці VІІ – першому десятилітті VІІІ ст. араби надійно заснувалися в Північній Африці. 711року вони вторглися в Іспанію та завоювали майже всю її територію.

Війська дамаських халіфів здійснювали постійні вторгнення у візантійську Малу Азію. Вони доходили до Босфору та Мармурового моря, двічі блокували Константинополь. Однак закріпитися у цьому районі вони не змогли. До першої чверті VІІІ ст. арабо-візантійський кордон встановився по горах Кілікійського Тавру та верхньому Євфрату.

На початку VІІІ ст. були остаточно підкорені Вірменія, Картлі та Албанія. Кордон Халіфату проходив у цьому районі по Головному Кавказькому хребту до міста Дербент. Арабські намісники цих двох районів здійснювали періодичні набіги на землі хазар. У Середній Азії в 705–715 рр. були завойовані Хорезм та області за Амудар’єю. За володіння середньоазіатськими областями арабам довелось вести боротьбу з тюрками-кочовиками та Китаєм, які намагалися встановити свою владу над цими районами. Перемога арабів над китайськими військами 751року закріпила позиції Халіфату в Середній Азії. 712 року араби завоювали індійське місто Сінд.

Африканські й азіатські провінції Візантії, Ірану, країни Закавказзя, Середня Азія та Іспанія до часу арабського завоювання знаходились на стадії раннього феодалізму. Ішов процес феодалізації і у самих арабів. У Халіфаті затверджувались феодальні відносини, але зберігався ще патріархальний та рабовласницький устрій, особливо серед арабів-бедуїнів та інших племен скотарів. Верховним власником усіх земель як і раніше вважалася держава, яка обтяжувала населення податками та мала право наділяти землею окремих осіб.

Основною формою земельної власності за Омейядів залишався мюльк-власноволодільницькі землі, що відповідають західноєвропейському аллоду. Ними володіла арабська знать, а також багато колишніх візантійських, вірменських та іранських феодалів, які визнали владу арабів і зберегли свої володіння. Землі феодалів обробляли залежні селяни.

Значний фонд складали землі, що належали безпосередньо халіфу. Ці землі також оброблялися залежними селянами, а весь прибуток ішов у казну. Податки збирали державні чиновники. Із халіфських земель видавалися пожалування приватним особам – ікти. Вони були спадкоємними, могли бути предметом купівлі, продажу. Умовою володіння іктою була сплата відповідного податку на користь держави.

У Халіфаті існувала чітко налагоджена податкова система: податок закат (платили мусульмани з ремесла, торгівлі та скотарства); подушний податок – джиззя (сплачували немусульмани); поземельний податок (мусульмани сплачували ушр, не мусульмани – харадж).

На початку сума податків була нижчою, ніж у Візантії, Ірані та інших завойованих країнах. Податок був заздалегідь фіксований, що ставило рамки в експлуатації підкореного населення. Однак при Омейядах було переглянуто норми сплати податків, проведено перепис земель і сплачувальників податків. Селянам заборонялось залишати свої землі. При стягненні податків почали враховувати не лише площу землі, а й культури, що вирощувались, близькість до міста.

Поземельний податок харадж на початку стягували лише не з мусульман чи натурою у вигляді частини врожаю, чи грішми за твердими ставками з площі землі незалежно від врожаю. Поземельний збір з мусульман був нижчим. Після 700 р. відбулися зміни в практиці поземельного збору. Тепер прийняття ісламу не звільняло землеробів від сплати хораджу; землі, раніше обкладені хараджем, залишалися хараджними назавжди, незалежно від того, чи мусульмани ними володіли, чи немусульмани.

Мусульман-неарабів влада нерідко зобов’язувала сплачувати джиззю, що викликало масові незадоволення і навіть заколоти. Подібна практика відмінялася, але через певний час знову поновлювалася. Податковий гніт особливо посилився під час панування останніх Омейядів.

Система державного апарату була успадкована арабо-мусульманськими завойовниками від сасанідського Ірану та частково від Візантії. До Омейядів головну роль в державному апараті відігравали чиновники арабського походження – греки, перси. Омейяди почали чеканити монету. Для найкращої організації управління державою на всіх головних шляхах створювались поштові станції, налагоджувався постійний поштовий зв’язок.

Халіфи, як і раніше, володіли цивільною та духовною владою. Влада халіфа передавалась по спадковості. Для управління великою державою були запроваджені намісництва. Їх глави – еміри – здійснювали на місцях військову, адміністративну та фіскальну владу. Вони мали двох замісників: один відповідав за фінанси, другий був головним суддею та представником духовної влади халіфа. Таких намісництв за Омейядів було п’ять. Відбулися зміни в системі комплектування армії. Поряд з племенними ополченнями були створені військові округи. Війська формувалися з арабського населення міст. Найбільші привілеї надавались сирійській армії.

Важливим наслідком арабського завоювання було поширення ісламу на території Халіфату. Протягом перших двох століть після хіджри завойовники проводили політику віротерпимості, яка опиралася на зафіксоване в Корані ставлення до іудеїв та християн як до “людей писанія”, що отримали «откровеніє» від пророків Мойсея та Іісуса, а також на економічну та політичну доцільність. За не мусульманським населенням зберігалось самоуправління в рамках релігійних общин. Іслам поширювався поступово, але в Х ст. мусульмани вже стали складати більшість населення халіфату.

Омейяди опиралися лише на ту частину арабської знаті, яка була пов’язана з Сирією та Єгиптом. В опозиції до них знаходились позбавлені влади Аліди, Абасиди та соратники пророка в Мецці і Медині. Невдоволення виявляли також неарабські феодали та мусульмани-неараби. Посилення податкового гніту у звязку із значними витратами на утримання армії та двору викликало широке незадоволення народних мас. Це незадоволення, як правило, виражалося в формі різних релігійних рухів.

У другій чверті VІІІ ст. окремі повстання прокотилися по всьому Халіфату. У 728–737 рр. повставали согдійці в Маверанахрі, у 734–743 рр. – бербери в Магрібі та Іспанії, у 740 р. – шиїти в Куфі, у 744–747 рр. – харіджити в Двуріччі, Західному Ірані та Північній Аравії. Всі ці повстання мали різний соціальний склад учасників та різну ідеологічну оболонку. Кримінацією всіх виступів стало повстання в Харасані, яке очолив колишній раб Абу Муслім. Це повстання почалося 747 року та переросло у справжню громадянську війну, яка охопила Іран і Ірак. Основну масу повстанців складали іранські селяни, до яких приєдналися іранські землеволодільці, осілі в Харасані арабські племена, багато біглих рабів. Настільки ж різноманітним був склад учасників повстання і в релігійному відношенні (сунніти, шиїти, харіджити, не мусульманське населення). Війська Омейядів були розбиті повстанцями. У результаті громадянської війни до влади приходить нова династія – Аббасиди. 749 року Абасид-Абуль-Аббас-ас- Саффах був проголошений халіфом. Аббасиди жорстоко розправилися з повстанцями. Абу Муслім був страчений.

Халіфи з роду Аббасидів прийшли до влади за підтримки іранської земле володільницької знаті (дикхан), якій вони надали багато посад у державі. З цього часу правляча верхівка Халіфату набула напівіранського вигляду. Столицею Аббасидів стає місто Магдад (762 р.), побудоване недалеко від колишньої сасанідської столиці Ктесифона.

На відміну від Омейядів Аббасиди не проводили активної завойовницької політики. Більш того, були втрачені деякі території, які раніше входили до складу Халіфату: Іспанія, де затвердилась власна династія, створена останнім представником Омейядів Абдар-Рахманом, та ряд областей Магрібу. Війни з Візантією велись майже безперервно. На рубежі VІІІ та ІХ ст. Візантія була змушена навіть платити данину Халіфату. Продовжувались військові дії на Кавказі та в Середній Азії.

У Халіфаті Аббасидів отримали розвиток феодальні відносини. Верховна власність на землю, як і раніше, належала державі. У той же час зберігалось приватне (мюльк) та умовне (ікта) землеволодіння, частина землі була у власності племен та общин. Державне землеволодіння було особливо широко розповсюджене в тих областях Халіфату, де знаходились великі зрошувальні системи, насамперед в Іраці та Єгипті. Великими землеволодільцями були халіф та його родина. При Аббасидах відбулися зміни у формах пожалування землі. Землі ікта раніше жалувались на умовах сплати податку державі. Тепер власник ікта повинен був нести військову та цивільну службу, за що отримував право збирати на свою користь державні податки з наданого йому ікта.

У ІХ ст. з’явився новий вид феодального володіння – вакф – землі, пожалувані державою чи приватним володільцем різноманітним мусульманським закладам (мечетям, школам, окремим духовним особам). З вакуфних земель не стягувався податок. Зростання вакуфного та умовного (ікта) землеволодіння призвело до скорочення доходів казни. Постійно потребуючи засобів, халіфи віддавали збір податків на відкуп. Це призвело до необмежених грабіжок податкосплачувальників відкупщиками.

Селяни, що сиділи на державних, приватноволодільницьких та вакуфних землях, юридично вважалися вільними, але фактично були феодальнозалежними. Однак за правління Аббасидів залишався ще прошарок вільних селян-власників землі. Феодали, особливо володарі ікта, часто незаконно захоплювали землі селян і приєднували їх до своїх володінь.

Селянська община в ряді районів швидко розпадалась, перетворюючись в тяглову. Так, у Єгипті, Сирії, Палестині, Південному Ірані община стає суто адміністративним об’єднанням селян, яке відповідало перед державою за надходження податків.

У VІІ–ІХ ст. в Халіфаті було ще багато рабів, яких використовували не тільки як прислугу, але й на виробництві, головним чином, на зрошувальних роботах, у садівництві, ремеслі, на копальнях, як пастухів. Широко була поширена работоргівля. Багато рабів привозили із-за кордону, особливо з Африки.

У країнах Халіфату була значно розвинута торгівля. Через його території проходили важливі торговельні шляхи, що з’єднували Середземноморські країни з Далеким Сходом. Розвивалась морська торгівля з Індією, Індонезією, Китаєм, підтримувались традиційні торгові зв’язки з Африкою. Араби торгували також з хазарами, тюркськими кочовиками, Руссю. Велика централізована держава з єдиною системою управління, податків, митних зборів забезпечувала безпеку для перевезення товарів по всій території.

В Халіфаті було багато великих міст, де зосереджувались ремесла і торгівля. Найбільш розвинутим було текстильне виробництво. Славились іранські килими. Великого рівня досягло ювелірне ремесло. Виробництво паперу відоме в Самарканді вже з початку VІІІ ст. Збільшилась кількість добування золота, срібла, дорогоцінних і напівдорогоцінних металів. Особливим попитом користувалась зброя із відомої дамаської сталі. Багато міст Халіфату нараховували сотні тисяч жителів. Великим містом була столиця держави Багдад. Міста в Халіфаті не мали самоврядування. Управляли ними хакіми-чиновники, яких призначав халіф.

Халіфат Аббасидів являв собою централізовану державу з розвинутим бюрократичним апаратом. Верховна рада належала халіфу. Його головним помічником був визір. Візирі вирішували важливі державні справи, командували військами. По духовних справах помічником халіфа був головний кадій (суддя). Він відав судом та освітою. Судочинство в Халіфаті здійснювалось на основі мусульманського населення знаходилось на основі мусульманського релігійного права – шаріату. Немусульманське населення знаходилось у юрисдикції своїх релігійних глав – єпископів, раввінів та інших. Окремі області країни керувалися намісниками (емірами), влада яких передавалась по спадковості. У ІХ ст. в деяких намісництвах склалися самостійні емірські династії.

Армія Халіфату складалась із декількох категорій військ: ополчення, арабських племен, найманого війська та гулямів. Гулями були рабами із тюрків, слов’ян, африканців, яких з юнацтва виховували для цієї служби. Однак дуже швидко гулями перетворилися в силу, яка стала диктувати халіфам свою волю.

Візир керував відомствами (диванами): фінансів, війська, організації ірригайційних робіт, відав майном халіфа, обліком земель, поштою, слідкував за справним станом стратегічних доріг.

Велика увага приділялась армії: їй давали 4/5 частини військової здобичі. Воєначальники отримували великі прибутки від продажу рабів і пограбування захопленого населення. В армії служили багато найманців. Воєначальники за свою службу користувалися земельними наділами (іктами).

Доля останніх представників династії Аббасидів стала повністю залежати від настроїв феодальних груп і особливо від їх особистої гвардії, набраної з молодих рабів-тюрків.

За п’ятдесят років начальники гвардії скинули дев’ять халіфів, і всі вони були заколоті, задушені чи отруєні. В останній період у багдадського халіфа залишилось тільки повноваження первосвященика. 1258 року за наказом ватажка був задушений останній халіф.

У Халіфаті особливо чітко була налагоджена робота апарату щодо обліку і збирання податків. Відомство з пограбування свого народу було найбільш чисельним. При Олейядах неплатників кидали в тюрму чи виставляли біля ганебного стовпа під пекучим промінням сонця, поливали голови киплячим маслом. Наполегливість чиновників високо цінилась урядом, однак знать, високі стани ухилялись від сплати податків, частіше всього за хабарі.

Своєрідні функції виконувало поштове відомство (варід). Крім пересилання урядових повідомлень, його чиновники на місцях збирали і відправляли в Багдад докладну інформацію про стан землеробства, урожай, стан фінансів, про настрої місцевих жителів і діяльність адміністрації.

Поштові службовці одночасно виконували на місцях функції секретних агентств.

Посада намісника частіше всього куплялась за великі гроші, і його діяльність практично була безконтрольною. Не допомагала і часта зміна намісників. У великих провінціях уся влада знаходилась у руках емірів. Їм же підкорялись військові загони. Більшість еміратів визнавали владу халіфу лише формально.

Судова влада була водночас централізована і відокремлена від адміністрації. Суддя (кадій) формально підкорявся тільки халіфу. Частіше всього це була самостійна людина і свої обов’язки виконувала без оплати. Як правило, вирок судді рахувався заключним, його міг відміняти тільки він сам або халіф. Кадій мав низку інших обов’язків: контролював, як виконуються заповіти, слідкував за розділом майна, установлював опіку, спостерігав за станом державних доріг і тюрем, видавав заміж одиноких жінок, котрі не мали опікунів і т. д.

Протягом ІХ – першої половини Х ст. Аббасидський халіфат розпався на окремі емірати. Це було зумовлено низкою причин: різним рівнем економічного розвитку окремих областей Халіфату, що відрізнялися також за етнічним складом населення, культурою, мовою, релігією, ступенем ісламізації, зростанням великої земельної власності за рахунок державного землеволодіння, що призвело до посилення сепаратизму великих феодалів та створення спадкоємних еміратів; піднесенням визвольної боротьби підкорених народів. Колишні халіфські намісники перетворювались в самостійних правителів. Спочатку вони відсилали частину зібраних ними податків центральному управлінню, а потім відмовились від цього. В окремих провінціях владу захопили великі місцеві феодали. Зросла роль ватажків гулямів, що неодноразово скидали халіфів і призначали нових за власним бажанням. Починаючи з 60-х рр. ІХ ст. халіфи стали маріонетками в руках власної гвардії. На поч. Х ст. в руках Аббасидів залишився лише Арабський Ірак та Західний Іран. 945 року ці області були захоплені Іранською династією Буідів. Аббасидські халіфи втратили політичну владу. За ними залишилася лише духовна влада.


Дата добавления: 2015-08-21; просмотров: 1362 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Виникнення і розвиток держави англосаксів | Правове становище окремих груп населення за Великою хартією вільностей. | Джерела та основні риси права феодальної Англії | Виникнення феодальної держави у Франції. Суспільний лад Франції в період феодалізму | Органи правління держави в період феодалізму | Характеристика основних джерел права Франції періоду феодалізму | Розвиток феодальної держави в Німеччині. Особливості цього розвитку | Права міст | Правове становище окремих груп населення | Загальна характеристика джерел права |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Походження і розвиток Арабської держави| Система мусульманського права

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.014 сек.)